Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

більше не знає. Жінка теж сказала, що ніколи не бачила Тумби. Тоді вирішили, що «Джаліль» — це Анто. Мовляв, йому загрожував провал і тому він так поквапливо вирушив до Болгарії. Тим більше, що двоє інших убиті, а він лишився живий — найсерйозніше звинувачення проти кожного, хто переходив кордон.

Того ж дня радиста і його дружину розстріляли.

Це була справді велика втрата для нас, але тут не місце говорити про неї.

ТРЕТІЙ ЕТАП

Для мене небезпека по цій лінії минула. Але я перебував у Туреччині без усякого зв'язку з Болгарією й чекав нетерпляче моменту, коли передам по моїй рації перші сигнали. Так хвилювався перед виходом в ефір, що боявся, як би хтось не помітив мого неспокою.

Нарешті настав цей день. За планом, який я попередньо обміркував, ми з Дейвіс і з кількома американцями мали поїхати на пляж. Я дістав добрячого гумового човна і, поки вони кататимуться, я встановлю зв'язок із Софією. Мені здавалося, що це найбезпечніший спосіб.

Але день виявився не пляжний — захмарилося вже зранку. За такої погоди мені навряд чи вдалося б витягнути на пляж і найзавзятіших плавців.

Я міг поїхати кудись із Дейвіс, але не уявляв, як позбутись її хоч на десять хвилин. Не хотілося вдаватись до снотворного. Крім того, що це могло викликати підозріння, не бажав присипляти саме її. Принаймні поки не обміркую всі інші варіанти. У подвійному житті, яке я вів тут, саме з її рук мав щиру ласку.

Було свято, і я сказав на віллі, що їду до бая Спиро. Не було жодної небезпеки, що за мною стежитимуть, але я суворо дотримувався встановленого в центрі порядку — там кожної хвилини мусили знати, де хто перебуває.

Дорогою зупинився неподалік од шосе під розлогим деревом. Підняв капот, удаючи, що лагоджу щось у моторі. Вже минуло двадцять хвилин після того моменту, який я призначив у записці, переданій у Піреї капітанові. Коли і запізнюсь, там все одно чекатимуть, бо знають, що я не в софійській лабораторії.

Передав перші сигнали. Літери, цифри, знаки… Прислухався. Секунду, дві, хвилину. Ані звуку. На жодному з шкільних чи студентських іспитів я не переживав такого напруження, як тої миті.

І ось почув відповідь. Вона була дуже тиха, але, здалося, аж загула у вухах, і я навіть заозирався. По шосе. мчали машини, і ніхто не звертав на мене уваги. А людей навколо не було. Після сигналу почув відкритий текст: «Міцно тиснемо руку! Усі обіймають до нестями!»

Перед очима в мене все попливло. Здалося, що з моря насунула мла. Збентежено огледівся, відчув сльози на щоках і все зрозумів.

Записав знаки, цифри, літери і погнав машину. Вів її ще завзятіше, ніж Дейвіс, і не розумів, чи це я шепочу, чи ще чую морзянку, яка вистукувала: «Міцно тиснемо руку!»

Двоє земляків, які шлють мені особливий привіт, — це Насо і Моряк. З Насо все ясно, але Моряк?! Звідки, як? Рано чи пізно все з’ясується, а тепер у мене були інші клопоти.

Мені потрібно ще дещо, аби я міг сказати: виконано й третій етап. І я це зроблю. Я маю сили це зробити! І я заходився коло цього «дещо». До того дня, коли це мало статись, я приготував два плани, але зовсім несподівано довелося вдатися до третього.

Кларк був на віллі. Кемпбел ранком поїхав до Лівану чи Іраку. Дейвіс пішла по свою машину в гараж, але не змогла її завести. Щось зіпсувалось. Я порався коло «форда» — міняв мастило. Побачивши, що вона метушиться коло «опеля», спробував їй допомогти, але не зміг виявити пошкодження. Сказав, що готовий відвезти її куди завгодно, але вона ще й ще раз намагалась запустити мотор.

Переконавшись, що всі спроби безрезультатні, Дейвіс махнула рукою й сіла у «форд». Треба було їй дещо купити в кондитерському магазині на вокзалі.

Поїдемо, куди тільки скаже. Я завжди до її послуг, і вона даремно хвилюється.

Я чекав її за кермом, як і кожен дисциплінований шофер. Вона повернулась, і ми поїхали. їдучи і туди, і назад, вона була стримана й зосереджена. А я кривився, скаржився на головний біль і незрозумілі спазми в шлунку. Зрештою — попри її заперечення — довелося зупинитись перед якимось рестораном. Вона не захотіла нічого, крім лимонаду. Але поки я розпитував її, що це за чоловік по той бік вітрини, вона випила й ще дещо, сама того, звісно, не знаючи.

Я був закоханішим, ніж будь-коли.

За кілька хвилин ми рушили, і ще за кілька хвилин голова її впала мені на плече.

Я звернув у тиху бічну вуличку й відкрив її сумку. В ній лежали три великі плитки болгарського шоколаду.

На перший погляд, нічого особливого. Однак навряд чи болгарський шоколад зажив такої світової слави, що його шукали й купували болгарські розвідники. Ясно, що може критися під їхньою обгорткою. Також ясно — і це найважливіше, — що коли ми й не знаємо на ймення тих, хто надсилає шоколад із Болгарії, то принаймні знаємо тепер, де їх шукати. А це вже дещо важить!

Залишив шоколадки неторкнутими.

Перекопав усю сумку і серед лір та доларів знайшов чотири болгарські монети по 25 стотинок. Уважно обдивився їх. То були не монети, а майстерно зроблені коробочки. Але це можна помітити неозброєним оком лише тоді, коли роздивлятися їх зблизька і наперед сумніватися в їхній достовірності.

Що сховано в них — також неважко здогадатися. Складність тут, однак, в іншому — при будь-якій покупці кожен може передати монети провідникам міжнародних вагонів.

І найлогічніше припустити, що той, хто передав шоколад,