Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Дзуськи зам, а не посаду! Гляньте на нього! Велике цабе строїв із себе, а ниньки в три погибелі згинається.

Никодим збуджено скочив і тупнув ногою.

— Ви знаєте, з ким маєте справу? З паном президентом, з другом міністрів! Баймуд такий! Встать, коли я стою!

Бочек спроквола підвівся.

— Я можу зараз наказати, і вас спустять зі сходів, так що морду розквасите! І ніхто й слова не скаже! Забирайтеся звідси, поки не пізно, і язика на замок, тямите?! Ні пари з уст про вашу… пошту і про те, що ви мене знаєте! Ні слова! А тепер — вон!

Бочек не рушав з місця. Потупившись, він часинку мовчав, а тоді проговорив:

— Гаразд, я піду… Тільки хочу сказати відносно того, щоб скинути зі сходів… Либонь, це не так легко… Є ще справедливість на світі… А коли б у якій-небудь газеті написали, що пан президент банку свого колишнього начальника…

— Що?! — гаркнув Дизма.

— Чого ви кричите, пане президенте, сподіваєтеся, що зав'яжете мені язика? Нині ваше зверху, а далі буде видно. Я піду… До побачення… — Він уклонився і рушив до дверей.

— Заждіть! — гукнув Дизма.

Бочек став, глипаючи спідлоба очима.

— Жду, пане президенте.

— Що ви хочете зробити?

— Що ж я можу зробити?

— У-у, гадина!

Никодим плюнув на килим, розтер ногою і, сідаючи до письмового столу, підняв телефонну трубку. Назвав якийсь номер і за мить сказав.

— Говорить президент хлібного банку Дизма. Добрий день, пане директоре… Дякую. Так собі. Чи ви, пане директоре, не приткнули б на своїй фабриці одного чолов’ягу?.. Авжеж, нічого, здібний… Так… так… його прізвище Бочек, Юзеф Бочек… Отже, домовились?.. Дуже дякую… мені треба було, так… До побачення.

Потім обернувся до Бочека, обличчя якого сяяло усміхом:

— Ну, чорт із вами. Дам вам посаду.

— Красно дякую, пане президенте.

— Тільки ж глядіть, пане Бочек! — Дизма підійшов до нього і підніс кулачину під самісінький ніс колишнього свого начальника. — Тільки ж глядіть: писок на замок!

— Розумію, пане президенте, ні пари з уст. — Бочек уклонився, дзьобнувши носом у кулак Дизми.

Никодим сів до столу і на аркуші з блокнота написав адресу.

— Підіть туди завтра о першій годині.

— Спасибі, пане президенте.

Він простягнув руку на прощання і зразу ж відсмикнув її, бо Никодим засунув свої лапи в кишені. Бочек ще раз низенько уклонився і вийшов.

— Сто чортів! — вилаявся Дизма.

В очах Бочека він бачив ненависть і хоч був певен, що тепер той не видасть його, але поклав собі щось вимудрувати, аби відвернути можливу небезпеку.

Тим часом увійшов Кшепицький — приніс якусь кореспонденцію і найновішу плітку про одного з бухгалтерів, який пише любовні записки друкарці з відділу листів.

— Яка вона?

— Така чепурненька чорнявка. Сидить коло вікна.

— А що на це директор?

— Він нічого й не відає.

— Може, вигнати цього бухгалтера?

Кшепицький знизав плечима.

— А-а… Навіщо? Шкода його — жонатий, діти є…

— От свиня! Скажіть йому, що я все знаю, хай припинить свої романи.

Кшепицький кивнув головою і почав викладати зміст принесених паперів.

Никодим слухав неуважно і нарешті перервав:

— А вона вродлива?

— Хто?

— Ну, та чорнява.

— Дуже вродлива.

Дизма широко усміхнувся:

— Ну, а щодо того?..

Кшепицький сів на розі столу.

— Е, пане президенте, хіба можна про яку жінку щось знати, хе-хе-хе!..

Никодим плеснув його по коліну.

— А ви тоже спритник! Та коли б ви знали, з якою жінкою в мене було діло, то, бігме, остовпіли б!

— Невже це ви про пані Яшунську?

— Тьху, таке чуперадло!

— А я знайомий з нею?

— Знайомі. Вірніше, були знайомі ще до її одруження. Ну?..

— Не маю уявлення.

Никодим підняв палець і проскандував.

— Пані Куницька.

— Ніна?.. Ніна?.. Це неможливо!

— Слово честі.

— Не може бути…

Дизма потер руки.

— Першорядна баба, скажу я вам!..

— Не гнівайтесь, пане президенте, але я ніколи не повірю, щоб Ніна волочилася з кожним.

— А хто вам сказав, що з кожним? Зі мною — то ще не з кожним.

— Та хоча б і з вами, — опирався Кшепицький. — Я свого часу пробував і нічого. А тепер, коли в неї чоловік…

— Під три чорти з таким чоловіком! — скипів Никодим. — Старий шкарбан — ні туди і ні сюди! А мене вона любить, розумієте, закохалася з першого погляду!..

Кшепицький недовірливо блимав очима на свого начальника. Він знав витончену Нінину вдачу і не міг собі уявити, як вона…

— Ну що, не вірите?

— Вірю, од жінок можна всього сподіватися.

Секретар подумав, що, власне кажучи, цей факт ще більше доводить, що пан президент має якусь таємничу силу, котрої він, Кшепицький, не знає і не розуміє, хоч прояви тієї сили бачить на кожному кроці.

— У вогонь кинулася б за