Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

глибоко шанували в урядових колах, ба, навіть опозиція ставилася до нього з повагою, час від часу не шкодуючи компліментів.

І в цьому не було нічого дивного. Завдяки його залізній руці державний хлібний банк хвалили як взірець чіткої організації, ощадного та розумного господарювання і широкого розмаху в дії.

Найпаче уславився Дизма своєю працьовитістю. Ця людина відзначалася не тільки разючою винахідливістю, але й надзвичайним завзяттям у праці, його кабінет був недоступною святинею, відвідувачів туди пускали дуже й дуже рідко. Тільки секретар Кшепицький мав необмежене право доступу. Він завжди подавав президентові звіти керівників відділів, доповідав про кореспонденцію, пресу і всі поточні справи.

Щодня об одинадцятій годині до пана президента приходив на коротеньку нараду директор Вандришевський. Нарада ж ця була така. Директор викладав найскладніші питання, над якими звичайно треба було б добряче помізкувати, а пан президент Дизма неодмінно зараз же ухвалював:

— Цю пропозицію відхилити.

Або:

— Задовольнити.

Спочатку директора мучили глибокі сумніви, а проте з часом він, на превеликий свій подив, пересвідчився, що ухвали президента завше бувають найвдаліші.

Звичайно, він і гадки не мав, що в цих постановах якусь роль могли відігравати розмови президента з секретарем Кшепицьким.

У ці дні ваза з візитними картками на приватній квартирі Дизми дедалі більше наповнювалась; на картках видніли прізвища не тільки всіх політичних і фінансових тузів, але й багатьох аристократів. Щоразу, коли за іншими картками вже не видно було картки князя Томаша Розтоцького, Никодим власноручно діставав її і клав на самісінькому верху.

Візити він приймав рідко, пояснюючи це силою-силенною роботи. А проте сам у відповідь віддавав візити всім, намагаючись точно виконувати правила, викладені в книжці «Бон тон».

Стосунки з пані Пшеленською і магічне слово «Оксфорд» відчинили перед Никодимом двері домів усієї плутократії й аристократії. Князь Томаш відкрито називав його сучасним Вокульським[18], а мультімільйонер Збігнев Шварцнагель — Неккером[19] двадцятого століття.

Отож, коли виник гострий конфлікт між урядом з одного боку і керівництвом нафтової промисловості — з другого, то всі вважали за нормальне, що обидві сторони з довір’ям звернулися до пана президента Дизми, прохаючи його бути арбітром. Никодим розсудив їх по-соломоновому. Спочатку він зволікав з відповіддю, чим здобув собі вдячність промисловців, а тоді зробив висновок, що експортні премії на нафту поширюватись не можуть, і це задовольнило уряд.

У зв’язку з цим арбітражем газети знову вмістили портрет Никодима, чому він зовсім не радів би, коли б міг завбачити, які наслідки і як скоро це дасть.

Одного дня Дизма виконував у своєму кабінеті службові обов’язки, захоплено читаючи кримінальну хроніку в охочих до сенсацій газетах, коли це з сусідньої кімнати, де був кабінет Кшепицького, почулися збуджені голоси. Хтось явно добивався на прийом до пана президента; Кшепицький випроводжав його, а той почав скандалити.

Це збісило Дизму. Він зірвався з місця і розчахнув двері:

— Що тут за гармидер, сто чортів?

Кшепицький, котрий стояв при самісіньких дверях, доповів:

— Пане президент, тут якийсь Бончек чи Бочек силоміць…

Секретар не докінчив, бо товстий низенький чоловік висунувся поперед нього і гукнув.

— Привіт, пане Никодиме, це я!

Дизма спік рака. Перед ним, простягнувши лапу, стояв начальник пошти з Лискова. Треба було взяти себе в руки.

— А, здрастуйте… — мовив. — Заходьте.

Він замкнув двері, але знаючи, що Кшепицький може підслухувати, провів гостя в найдальший куток кімнати і, сідаючи на канапу, показав йому на стілець.

— Що вам треба, пане Бочек?

Тільки тепер Бочек сторопів.

— Я так, по давньому знайомству, пане Никодиме…

— Пане Бочек, — перехопив Дизма, — мене голова ради міністрів називає «паном Никодимом», а ви могли б понатужитись і на «пана президента».

— Перепрошую, це так вирвалося, по-давньому, по-товариському… пане президенте.

— Ну, про те забудьте. Так чого ж ви хочете, пане Бочек?

— Та от, з уклінним проханням приїхав до вас, пане президенте, наче б по давньому знайомству.

— Ну гаразд, гаразд, у чому ж справа?

— Заступіться за мене. Вже місяць я без роботи, а дома жінка, діти…

— Вигнали вас?

— Звільнили, е-е-е… пане Ник… пане президенте; вороги наслали якусь комісію, а в ній був такий Сковронек з округу — собака, а не людина. Так він докопався до якихось там непорядків у книзі цінних посилок, у тій самій, знаєте, що то ви колись вели…

— Тихше, сто чортів, чого ви горлаєте?

Бочек здивовано витрішив маленькі, з товстими повіками очі. Він говорив не так і голосно. Виходить… Невже колишній його підлеглий боїться, щоб хтось не почув, що… у Бочека було достатньо кебети, щоб не запримітити.

— Ну, то чого ж ви хочете?

— Я просив би, пане президенте, щоб ви дали мені посаду, бо…

— У мене ніяких посад немає. Все занято.

— Шуткуєте, пане президенте. Вам, вельможний пане президенте, лишень пальцем кивнути…

— Але я не наміряюсь кивати пальцем, розумієте ви, пане Бочек? І не подумаю! Чого б це я мав кивати, га? На честь чого? Коли я був ваш підлеглий, дорогий пане, ви нехтували мене, паплюжили, а тепер прийшла коза до воза? Дулю з маком, о!

Бочек сидів понурий.