Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— Ти… не почуєш від мене ні… слова…

— Почую! — сказав чорний і щосили вдарив носаком чобота по рані.

Борислав скривився, але не закричав. Тоді отримав ще один удар туди само. І ще один. Після п’ятого удару йому нарешті вдалося вирвати у Борислава глухий стогін.

— То куди вона пішла?

— Хто?

Роз’ярившись, чорний подав знак одному з вояків, і той вийняв з-за пояса важкого мисливського ножа. Наблизився. Приклав до Бориславового вуха:

— Я бачу, ти не хочеш мене чути. Тож навіщо тобі вухо?

— Ти… можеш порізати мене на шматки… та я не скажу, де дочка… Я не знаю… куди… вона… пішла!

Тяжко давалося йому кожне слово, та він не міг зупинитися. Він промовляв останні слова у цьому житті:

— Та я знаю одне… Ваші злодіяння… не зійдуть… вам… просто так… Є вища сила… є доля… вона покарає вас. А я проклинаю вас… і ваші темні діла… і ваші цілі… Не буде вам спокою… ні в Яві, ні в Наві… І ще одне…

Хто й зна, звідки у нього взялися сили, та він раптом випростався, забувши про біль, і на повен голос виголосив прокляття. Чорний не встиг його зупинити — він теж не чекав такого. Борислав же скоромовкою виголосив:

В лісі росло дерево, убирало си в кору, в лист, у цвіт. Стяли його. Як не має воно тепер сили рости, цвісти, так не майте всі мої вороги сили жити, води пити, їжі їсти! Аби ви так щезли, пропали, як пропадає сіль від води і віск від вогню!

Один з вояків не стримався, розмахнувся сокирою і одним махом відтяв Бориславу голову.

Чорний зірвався з місця:

— Що ти наробив! Потворо!

— Та я чого? Він же проклинав…

— Ти дурисвіт! Дурень! Віслючий син! Ти дав силу прокляттю! Ти дав йому силу-у-у-у! — з диким криком Чорний направив на воїна свою палицю. За мить тільки чорний попіл впав на землю.

— Приготуйте Борислава до треби! Може, хоч мертвий він щось скаже…

Ті слухняно й налякано кинулися виконувати наказ.

Вони знали, що слід робити. Тіло роздягнули, поруч знайшовся великий камінь, що міг слугувати капищем. Перенісши Борислава на цей камінь, вони мовчки стали поруч. Чорний наблизився до каменя і став перед ним на коліна:

— Нарікаю тебе капищем Чорнобожим! Кров’ю поливаю тебе! Требу справляю тобі, Чорний Боже, Повелителю Зла! Віру свою приносить тобі Ахруманів слуга!

Але й мертвий Борислав нічого не сказав.

Ахруманів слуга Ахрумана був розгублений. Уперше йому не вдалося витягти зізнання! Вперше супроти нього став хтось, настільки сильний духом. Уперше він програв! Накресливши палицею у повітрі вогняне коло, він кинувся у нього. За ним поспішили воїни.

Ахруманів слуга не знав, що чиста душа навіки лишиться чистою, у яке багно б її не втоптувала чужа лиха воля. Чиста душа завжди знайде сили повернутися до світла, якщо в ній житиме любов.

Навколо мертвого тіла зібралися лісові жителі. Мавки зібрали одяг, полісуни підняли тіло і понесли углиб лісу. Там, у непролазних хащах, розкинулось озеро. Туди і принесли Борислава. І запалало багаття, підносячи Бориславів дух до неба. Попіл, що лишився, водяники розтрусили над поверхнею озера.

В селищі ніхто навіть не помітив зникнення сусідів. Лише через кілька днів всюдисущі діти принесли звістку: хата згоріла, ані батька, ані дочки немає.

«І слава богам!» — подумали селяни, бо ж важко жити поруч із ворогом, який тебе кривдить, але ще важче жити із тим, кого ти скривдив сам.