Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

— Так, — кивнув Мозес. — Нас у полон не беруть.

Уперше за всю війну люди, які сидять за столом, усвідомили, що означають слова «не беруть у полон». Вони не боялися йти в бій, але в миті, коли Леопард стримано розповідав їм про передсмертні муки товаришів, кожен у глибині душі злякався перспективи бути взятим у полон. І хоча ніхто з них не подав і знаку, Леопард відчув, як від прихованого сплеску страху повітря в підвалі стало густим і важким.

— Так, хлопці, я нагору, покурити.

Куріння, як і ходіння в туалет, було справою ризикованою, що вимагала певних навичок. Стояти на ґанку недобудови треба так, щоб не висовуватися з-за мішків, щільно наповнених піском. А цигарку тримати вказівним і великим пальцями, іншими прикриваючи зрадницький вогник, щоб не засік снайпер. На мішках біля попільнички лежала куля великого калібру, що влучила в бетон. Леопард сам поклав її туди як нагадування безтурботним курцям про постійну небезпеку. Щоправда, командир, бувало, й сам забував про те, що противник іноді підходить дуже близько до бази, на кількасот метрів.

Леопард видихав дим через ніздрі, як вогнедишний дракон. Так простіше було прогнати геть грудку сліз, що заважала говорити, думати й діяти.

Уранці вони мають виходити на посилення дев'яносто третьої бригади. Звісно, бійці «Правого сектора» були добровольцями й формально нікому не підпорядковувались. Але фактично вважалися дуже важливою складовою української оборони і, з огляду на це, будь-яке прохання про допомогу з боку військових сприймали як наказ. Тільки от Леопард відчував, що саме зараз, коли його люди дізналися про жахливу долю полонених побратимів, він не може наказувати. Просити — так, але не наказувати.

Коли він спустився, вони так само сиділи за столом і жували хліб. Бородаті дядьки з важкими, як гирі, ручиськами і з обличчями, ніби вирізаними з коричневого дерева. Чекали на нього, свого командира.

— Хлопці, ви знаєте, що нам треба підтримати дев'яносто третю, в них замало бійців, які знають місцевість за монастирем. Я не хочу наказувати. Не маю права, бо техніки в сепарів сила-силенна. Кажуть, десь саме там захована арта, треба це підтвердити. Отже, хто піде?

Мозес почухав руду коротку бороду.

— Ну, як треба, то треба, — сказав він спокійно.

Леопард зітхнув із полегшенням, не почувши й від інших ані слова заперечення.

— Тільки треба добре поїсти, хлопці, перед виходом, — із вдячністю в голосі сказав він бійцям.

— Отак би й зразу, хлопці! — вигукнув цар-кухар, розмахуючи черпаком, як скіпетром. Від каструлі пішла ароматна пара.

Леопард відібрав п'ятьох. Черкес, Мозес та Апостроф давно просилися на операцію.

— Цим по півтарілки, — суворо наказав командир цар-кухарю.

— Та що вони, голодні підуть? — застиг із черпаком бородань.

— Друже, — пояснив комроти. — Якщо в живіт прийде, то не треба, щоб він був повний. Так лікарі кажуть.

Черкес зітхнув із легким жалем. Огрядний серйозний мужик волів би попоїсти. Черкес відвоював із росіянами в першу та другу чеченські, але нелюбов до Росії як держави не заважала йому любити російську літературу, велику й прекрасну. Щоправда, коли Черкес починав цілими розділами цитувати Булгакова й Толстого, не звертаючи уваги на знуджені обличчя побратимів, комроти розумів, що кавказець засидівся без діла.

Апостроф, вісімнадцятирічний шибайголова, здається, ніколи не був знайомий із почуттям страху, і тому Леопард завжди відправляв його на завдання з кимось старшим та розсудливішим.

«Ідеальний варіант для хлопця — це, мабуть, Мойсеюшко», — подумав комроти, дивлячись на спокійне обличчя Мозеса, який перевіряв магазини та гранати в незліченних кишенях розгрузки.

Варан був чудовим снайпером. А Есквайр відмінно знав усі позиції бойовиків, оскільки щодня, використовуючи доповіді розвідки, вносив зміни до електронної карти лінії зіткнення. День за днем ця лінія дедалі викривлялася, стискаючи кільце навколо впертої твердині невеликого селища.

— Хлопці, — сказав командир, розглядаючи карту на моніторі. — Наше завдання — пройти через мінне поле. Це наше поле. Проходи отут. Їх два. Запам'ятайте обидва, бо, якщо треба буде швидко тікати, слід знати куди. Ми маємо зрозуміти, де їхній укріпрайон. Але це не просто шанці. Вони там розгорнули ціле будівництво. Купа бетономішалок та кран.

— Може, елітний будинок будують? — спробував пожартувати Есквайр. — Треба поцікавитися, почому квадрат.

— От і поцікавимося, — серйозно зауважив командир. — Нам потрібна детальна карта цього будівництва.

Маємо зрозуміти, нащо воно їм.

— Якщо готуються до глухої оборони, то нехай готуються! — резонно зауважив Апостроф.

— А якщо ні? — подивився йому в очі Леопард. — Якщо звідси вони почнуть закривати котел і поженуть нас просто на ці кляті стіни?

Він хотів передбачити всі можливості.

— І, між іншим, це прохання суміжників. Хтозна, може, незабаром і наступ, — припустив Леопард.

Вони всі хотіли наступу. Сидіти під вогнем, на добре пристріляних бойовиками позиціях, було не дуже приємно, надто коли виникало відчуття, що кришка котла може захлопнутись. У такі моменти здається, що війну придумали генерали з обох боків лінії фронту, щоб зберігати свої жирні тіла в мундирах, а мундири в кріслах, а крісла в кабінетах. Зрештою, коли армія стоїть, як мішень, і не маневрує, тема генеральської підлості стає головною. Вона охоплює майже весь простір у думках та розмовах рядових солдатів. А від фрази, сказаної Леопардом, повіяло надією й перемогою.

Вони перевірили спорядження і дочекалися півночі. У темряві, орієнтуючись на місцевості при тьмяному світлі зірок, пройшли вулицею