Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

Проте Маралові став цікавий цей двоногий звір, він виплигнув із чагарника, щоб зблизька придивитися. Олениця подалася слідом за дитям, однак на краю заросляка зупинилася, не передбачаючи небезпеки, тільки висунула з кущів голову, пильно слідкуючи за поведінкою лісничого.

А той залюбувався малим: таких червоношерстих оленят він ще не бачив у своєму лісі, видно, колись занеслося сюди сім’я маралів із сибірської тайги. Оленятко було незвично красиве, якесь інше, й лісничий назвав його Принцом Маралом, зрештою, він давав наймення всім звірам у Матіївщині, й узяла пана Онуфрія охота завести малого у свій заповідник і приручити – він поклав у човник мотоцикла кропив’яний мішок, у якому вовтузились і скавуліли вовченята, й, ступивши крок уперед, простягнув руку, усміхнувся й поцмокав до оленяти.

Це насторожило оленицю: з якого то дива мав би лісничий заманювати лісову дичину; ви, двоногі, живіть собі окремо, а нас не чіпайте, не зваблюйте вільного звіра духом ситості й неволі – знала ж бо Сурма, що в березовій загорожі лісництва метушаться в койцях навіжені вовки, а бурий Вуйко моцує лапами ґрати, та розвести їх, щоб вийти на свободу, не має сил, і дикий кабан марно риє сікачами долівку в своїй кучі; стривожилася Сурма від передчуття, що довірливому дитяті може сподобатися підступне прицмокування лісничого, й воно піде за ним або хоч пізнає дорогу до березового гаю, й закортить йому колись наблизитися до нього на небезпечну відстань.

А лісничий сягнув рукою до кишені куртки й, набравши в кулак кришталевої солі, простягнув оленяткові. Й тоді Сурма остаточно збагнула, що, засмакувавши цих ласощів, Марал усе своє життя буде їх потребувати, й скоріше чи пізніше пам’ять про солодкий смак солі приведе його до заклятої березини, вузької і ялової, яка замінить йому повний таємниць і свободи безмежний буковий ліс, і так безславно може закінчитися вільне оленяче життя.

Олениця рушила з місця, допала до лісничого і, ставши на задні ноги, почала бити його передніми ратицями по руках і голові; пан Онуфрій не на жарт злякався, але ж таки всунув у Маралову мордочку жменю солі, а тоді позадкував, урешті обернувся й побіг до мотоцикла, миттю завів машину й погуркотів просікою.

Сурма повернулася до оленяти, яке смачно облизувалося, замруживши очі й не тямлячи себе від неймовірної смакоти; вона штовхнула його головою й погнала поперед себе бездоріжжям сивої бучини; Марал утікав від розлюченої невідь-чого матері, та все оглядався в бік просіки, заволочений сивим димком чадного газу, й на бігу прислухався до гуркоту, що губився між деревами і врешті згас на березовому узліссі.

До осені в Марала виросли перші роги, й він відчув себе дорослим. Ну не таким іще, аби зрозуміти значення трубного реву олениць на тирловищі, – ще не озивалася в його тілі жагуча похіть, проте він здогадувався, чому мати враз його покинула й зникла в глибині безкінечної просіки: знав Марал, що так їй належиться вчинити, і що він сам наступної осені знайде дорогу до тирловища, здалеку зачувши запах оленячого поту, млосний дух сечі і вдоволений рев покритих дужим рогачем досвідчених олениць, які перші заманювали до себе переможця турніру, відігнавши від нього несміливих первісток.

Та поки що Марал, звільнений від материнської опіки й незмірно радий з цього, вийшов з Язвин, які досі здавалися йому початком і кінцем лісу, було ж бо тут безліч птаства і всілякої звірини, то й думати не доводилось, що на інших лісових просторах існує ще якесь життя.

А проте потужний шум верховіть водно долинав з-поза Язвин, і здолала Марала цікавість позирнути за гребінь западини: одного разу він подався в мандрівку, спинаючись уверх крутосхилами. Й опинився на березі язвинівського провалля, полишивши за собою поросле чагарником плато, яке досі служило йому рідною домівкою, і просіку, один рукав якої вів до краю лісового світу, куди колись помчався на машині ласкавий двоногий звір, почастувавши перед тим Марала дивовижно смачною сіллю; другий же провадив на тирловище, де вже голодно сурмили олениці, й серед того хору Марал розпізнавав голос матері Сурми, яка стала йому враз чужою. Щоб не наближатися до місця, куди йому заглядати ще не гоже, Марал повернув убік і вийшов на лісову рівнину, яка не мала ні кінця, ні краю.

І тут втямив юний принц усім своїм розумом і серцем, що таке свобода. Це кремезні стовбури, яким нема числа, і кожен бук серед незліченного гурту має своє окремішне життя, кожен пишається перед іншим неповторною вродою, кожен сипле на землю скількимога більше жиру, якого шукають під жухлою травою і жадібно пожирають дики, що блукають лісом то поодинці, то стадами, підриваючи кореневища дерев, бо їм, пажерам, усе мало корму; й пожовкле листя буйних крон, що сиплеться й сиплеться донизу зів’ялим у теплі бабиного літа жужмом, покриваючи опущені від старості вуха лопухів, сухотний оман, висохлі стебла реп’яшка й крихкі сосонки падиволосу густим настилом; і в’їдливе торохтіння дятлів, котрі доліковують перед зимою прихворілу бучину; і пари запопадливих вивірок, які невтомно бігають по стовбурах, заносячи до своїх дупел ліщинові горішки; і метушливі синиці, котрі, позабувши свої гнізда, наїдаються востаннє перед снігопадом окупленою гусінню; і шелест вітру в букових верховіттях, і жовтогарячі озерця світла, що їх кидає на галявини осіннє сонце, й чорні купини завмерлих муравлищ, і хитра лисиця, яка незворушно чипіє над лісовим струмочком і раз у раз б’є лапою по дзеркалі плеса, оглушуючи мересниць і тут же їх з’їдаючи, і навіть далеке застережливе вовче виття – все це, приховане від небес і людського ока безмежним лісом, було свободою, яка цієї осені до щему