Марія Хіміч - Байстрючка

Мама злякалася, почувши про нічний напад, і погодилася з тим, що нам потрібна охорона.

— Чому ви не подзвоните Павлові? Хай поки що поживе з вами в квартирі. Усе-таки він — сильний чоловік, не хлопчик. Будьте обачними. Вам загрожує небезпека.

Мама геть спала з лиця за ці дні. Ми принесли їй суп і пиріг, міліціонер перевірив їжу, неначе в ній сховали зброю і наркотики. Вано домовився, що прийде в понеділок до мами. Вона благально поглянула на мене. Проте я була незворушна. Вано я довіряла.

— Ви принесли що-небудь Валерику? — запитала мама.

Ми йому не принесли нічого.

— Завтра зайдіть. Я переживаю за нього, — наказала мама.

Удома подзвонила Павлу. Він кволо мені відповідав.

— Ви захворіли? — запитала в нього.

— Ні-ні, що ти! — запевнив він.

Якщо чесно, Павло не горів бажанням приходити до нас, проте пообіцяв увечері заглянути. Запитала його про Валерика. Він запевнив, що планує його відвідати через годину-другу.

Але справи не чекали. Я знову спакувала до торби фрукти й солодощі, узяла Ксеньку та Максима, і ми втрьох попрямували до лікарні. Головне, щоб Настуня отямилася й розповіла, що з нею сталося насправді.

Тітка Таміла продовжувала сидіти біля доньки. Біля неї крутилися ще дві дівчини. Я їх не знала.

— Дівчата, а ось і Ксеня з Варварою, вони теж із балетної студії, — привітно сказала тітка.

— Вони не з нашої студії, — скривилася висока худа білявка.

— Та, що молодша, ходить зі мною в школу, а старша вже застара для балету, — пирхнула русява краля.

«От зараза! Стара я для балету!» — подумала я й стиснула кулаки.

— Не кажучи вже про зайву вагу, — задерла носа білявка.

З моїх вух пішла пара.

— То хто ви, дівчата, чому ж обманювали, що ви разом із Настунею танцюєте? — здивувалася тітка.

— Почекайте-но! А-а-а! Оця, що молодша — здається, донька тої жінки-викрадачки! — осяяло русявку.

— Ми обидві — її доньки! І моя мама — не викрадачка! Ось отямиться Настуня й скаже правду! — вибухнула я.

— Забирайтеся звідси! А хто цей хлопець? Теж якийсь збоченець? — напала на нас білявка.

— Та пішла ти! Ти хто така? — уже була готова роздерти ту біляву сучку на дві половини.

Мати Таміли підвелася, і всі замовкли. Вона здавалася більшою, ніж була насправді. Її ніздрі роздувалися.

— Геть, геть! Як ви посміли прийти! Шльондри! Су… — решту слів ми не почули, бо втекли за двері.

Ксенька з Максимом відступили далі, а я навпаки — повернулася до дверей.

— Може, не треба? — пропищала перелякана Ксенька.

Я застигла, бо почула:

— Мамо, що відбувається? Чому ти плачеш?

Це був голос Настуні. Вона отямилася.

Камера була брудна, ще й зверху скрапувала вода. Світло ледь-ледь просочувалося крізь вузеньку шпарину вгорі, під самою стелею. Я всю ніч прокрутився на твердих вузьких нарах. Уранці прийшов міліціонер — бугай і без слів зацідив мені в обличчя. Потім — у живіт. Я упав на вогку підлогу, і він добивав мене ногами.

— Досить, ще відіб’єш йому печінку, — у камеру зайшов товстий чоловік із драглистим волом. — Не бий більше його. То що, хлопчику, напишеш зізнання?

— Яке ще зізнання? Я ні в чому не винен, — заліз у куток і там сидів.

— Усі в чомусь і винні. Ось дитина народжується — таке мале, а вже грішне. Напиши зізнання, як ти викрав Настуню й убив Онуфрія Станіславовича…

— Онуфрій Станіславович — мертвий?

— Не грайся зі мною! — чоловік кивнув бугаєві, і той знову почав мене бити.

Нарешті мене залишили в спокої. Я взявся за живіт і сплюнув. На підлогу ляпнула кривава калюжка, у якій плавало два моїх зуби.

Через півгодини той чоловік знову прийшов. Він приніс води. Мені дуже мучила спрага.

— Хочеш пити? Пиши зізнання!

— Ні.

— Як хочеш. Сірожо?! Іди сюди.

У камеру зайшов бугай. У його руках була гумова палиця. Я знову забився в куток. Коли він хотів мене довбанути палицею, я вихопив її з його рук. Потім швидко підвівся. Мені вдалося кілька разів вгріти бугая по