Марія Хіміч - Байстрючка

— Ви, я бачу, пішли вгору, — я без запрошення всілася на стілець.

— А ти все ніяк не можеш без криміналу, — утішено засміявся начальник. Він кивнув хлопцям із охорони, щоб щезли. Ті послухалися.

— Ось лише маленький нюанс — я нічого поганого не вчинила, — продовжувала посміхатися.

— Справді? Факти говорять протилежне.

— Які факти? Ви самі знаєте, хто насправді злочинець.

— Станіслав? Він — поважна людина, бізнесмен, колишній працівник СБУ, до речі. У нього — чисте минуле. А ти хто? Колишня засуджена! Пиши чистосердечне зізнання, — воло колихнулося у бік ручки з папером.

— У мене вже немає люстри, щоб вам запропонувати. А ось Славик, звісно, чимало вам заплатив!

— Не зводь наклепи.

— Цікаво, а хто вам заплатив ще дванадцять років тому? — раптом мене осінила одна здогадка, яка несла коріння з минулого.

— Ніхто мені не платив. Ти хотіла писати зізнання? Пиши! — начальника вже явно починала втомлювати наша розмова.

— А я й не казала, що хочу в чомусь зізнатися. Я лише хотіла з вами поговорити.

— Поговорила? — скривився чоловік.

— Славик попередив, що може викрасти моїх доньок. Мені потрібно їх захистити! — заволала.

— Не говори дурниць, — гордо стріпнув головою Тимофій Васильович і відвів очі.

У двері постукали. Це був слідчий у справі Насті й Онуфрія Станіславовича.

— Що потрібно, Віталію Ростиславовичу? — неввічливо на нього вирячився начальник.

— Мені сказали, що Віта Коляда хоче зізнатися. Ось і прийшов, — слідчий відразу зіжмакався.

— Ось скажіть мені, пане слідчий, який мотив того, що я викрала дитину та її вчителя? Який сенс? — повернулася до візитера.

— Хтознащо у твоїй хворій голові, — розізлився начальник. — Гей, ви там! Заберіть її геть! Посадіть за ґрати! Хай сидить!

— Моїм донькам загрожує небезпека! — закричала й благально подивилася на слідчого. — Будь ласка, допоможіть!

Він відвернувся.

До нас прийшов слідчий — невисокий, чорнявий, з маленькою лисиною. Його звали Віталій, я його бачила кілька разів у моєї подруги Ярини вдома, він упадав за її старшою сестрою Світланою. Він теж упізнав мене й дещо зніяковів. Віталій завітав не сам, а з двома губатими міліціонерами.

Ось вони й розпочали запитувати — що, де, як. Віталій, таке враження, прийшов, щоб оцінити, як живуть-поживають доньки відомої на всю країну злочинниці-рецидивістки. Тобто моєї мами.

— Стоп, дівчата, нічого не кажіть! — це у квартиру ввалився Вано.

Йому Варварка теж подзвонила. Вано святково вбрався в блискучий чорний костюм, який віддзеркалював усе навколо. У мене закралася думка, що свій диплом адвоката він купив десь на базарі, у свого побратима-грузина. Максим ревниво на нього глипнув. А Вано виглядав таки непогано — йому личили костюми. До нас раніше він приходив одягнутий по-простому, у джинси й светр. Це для Варварки так старається…

Губаті міліціонери зміряли його зневажливо очима й почали опитувати дядька Степана й тітку Галю.

— Що ви їм уже розповіли? — стурбовано поцікавився Вано.

— Майже нічого. Узагалі-то, ми домовлялися, що ви захищатимете мою маму й Валерика. Нас із сестрою, на щастя, ні в чому не звинувачують, — сказала Варварка.

— Варваро, я ж просив називати мене на ти! Навіщо ці офіційності… А фільтрувати те, що говорите, потрібно завжди. Запам’ятайте. Краще мовчіть.

— Але… — розкрила рота Варварка.

— Ц-ц-ц!!! — прицмокнув Вано й направився до Віталія.

— У крайньому разі ми не самі, — усміхнулася Варварка.

— Разом легше й батька бити, — підтримав її Максим.

— Угу, батька, — спохмурніла сестра.

Усе ж міліціонери зафіксували факт вторгнення в нашу квартиру й нападу на мою сестру. Ми домовилися з Вано, що вранці підемо у відділення міліції поговорити з мамою. Він пішов, попереднього довго душевно прощаючись із Варваркою. Максим при цьому скреготав зубами. Думала — розкришить.

Ми мали коротке побачення з мамою. Вона розповіла нам, що бачила. Ми вразилися: убивця живе просто в нашому дворі!

— Чому його досі не заарештували? — не могла зрозуміти Ксенька.

— Усе не так просто, як тобі здається, — мудро відповіла я.