Марія Хіміч - Байстрючка

— У вас ніколи не помирали пацієнти? — поцікавилася сестра.

— Усяке трапляється, — лікар явно не очікував такого повороту.

— Насті загрожує небезпека. Її можуть убити. Вона — свідок, — утрутилася я.

— Будь ласка, дозвольте нам залишитися! — заблагала Ксенька.

— Послухайте, дівчата! Я думаю так: якщо б Насті щось загрожувало, то міліція виставила б охорону. У нашому відділенні — важкі пацієнти. Це не місце для сторонніх. Лікарня цілодобово охороняється, відділення на ніч замикається. Ідіть додому, — Борис Петрович указав нам на двері.

Що ми мусили робити? Посунули з відділення. Попереду сновигала мати Настуні, вона спускалася сходами. У мою голову прийшла ідея.

— Вибачте, як вас звати? — запитала її, наздогнавши.

— Таміла. Тітка Таміла. Бачте, дівчатка, у відділенні нікому не дозволяють залишатися.

— Навіть родичам?

— Ну… Родичам — так, можуть дозволити.

— Тітко Таміло, Настуні загрожує небезпека, її можуть убити, вона — свідок!

— Але ж її викрадачів затримали…

— Ні, точно знаю, що Настуні загрожує небезпека! Будь ласка, залишіться на ніч із Настунею! Вам як матері не відмовлять!

Тітка зупинилися.

— Добре, ночуватиму тут. Скажіть, дівчатка, як вас звати?

— Варвара і Ксеня. Ми прийдемо вранці знову.

Удома ми не змогли знайти собі місця. Так-сяк повечеряли.

— Варварко, мені страшно. Може, подзвонимо: ти — Максиму, я — Марку. Якщо з нами будуть хлопці, це якось надійніше, — запропонувала сестра.

Вона мала рацію. Мені ставало моторошно в порожній, без матері, квартирі.

Ксенька подзвонила першою. Але Марка не було вдома. Сестра помітно засмутилася. Мені пощастило більше. Максим сказав, що спробує вмовити знайомого, який має мотоцикл, щоб відвіз його до нас. Якщо ж не вдасться, то приїде першим автобусом. Потім я зачинила вхідні двері на всі замки. У мене вже починалася параноя. Ми не помітили, як заснули — на маминому дивані, удвох. Утома насунулася, як снодійна лавина.

…Я прокинулася. Електронний годинник на стіні показував четверту годину ранку. Десь скрапувала вода — це протікав кран. Чи це були кроки? Цок-тук-цок-тук. Моє серце завмерло й затріпотіло, як риба на гачку.

Це справді були кроки. Хтось скрадався коридором. Я побоялася будити сестру, щоб не наробити зайвого шуму. Зіскочила з дивану й стала під стіною. Першим відчула сильний запах чоловічого поту. Відраза й страх стиснули мій шлунок. Тим часом незнайомець натиснув на ручку в нашій кімнаті. Я кинулася й цибнула просто на того чоловіка. Він упав під моєю вагою, як шафа. Я верещала як навіжена й лупила його. Увімкнулося світло. Це — Ксенька.

Нападник легко відкинув мене й підвівся. Його обличчя прикривала балаклава.

— Агов, що тут відбувається? — у квартиру зайшов наш сусід, дядько Степан.

Нападник прошипів якісь матюки й кинувся геть із квартири. Дорогою він відкинув убік дядька. Той вдарився об стіну.

— З вами все гаразд? — запитала в нього.

— Так, лише забив спину. Цей нападник хотів вас лише налякати.

— Чому ви так думаєте? — поцікавилася Ксенька.

— Бо в нього сили вистачило б, щоб скрутити тобі шию, як куріпці. Якби хтів, то вже вбив би, — дядько Степан потер спину.

— Ой, — злякалася тітка Галя, яка теж зайшла до квартири, — я викличу міліцію.

— Угу, поможе вона. Але все ж краще викликати, — я вже не вірила нікому.

Почулося рикання мотоцикла. Я побігла до вікна й визирнула. Це був Максим. Він усе ж таки випросив свого знайомого, щоб той привіз його до нашого містечка. Я зраділа, у мене було відчуття, що нарешті — за кам’яною стіною.

Гадала, що зіб’ю собі всі кулаки об двері. Нарешті охорона мене почула. Вислухавши моє прохання, мені пообіцяли, що начальник скоро під’їде. І справді, незабаром мене вивели з моєї в’язниці й повели довгим заплутаним коридором. Потрібний кабінет неочікувано вигулькнув з-за повороту. Я зайшла й перше, на що звернула увагу, — папери й ручка на столі. Вони чекають на моє щире зізнання…

Обличчя начальника здалося мені знайомим. Здається, уже бачила його колись. Ось лише тоді він був худішим. Десь так на кілограмів двадцять. Нині його голова плавно переростала в тулуб, а над костюмом здувалося воло, як у голуба.

— Добрий вечір, Тимофію Васильовичу! Як там ваша дружина Тетяна? Сподіваюся, при доброму здоров’ї, — посміхнулася на всі зуби.

— І ти будь здорова! Бач, як нас доля звела. Знову, — мовив начальник, колишній слідчий, який вибивав у мене зізнання в