Олена Герасим'юк - Розстрільний календар

вивести свій 38-й піхотний полк у розпорядження Української Центральної Ради. Водночас розпочав політичну діяльність, вступивши до лав Української партії соціалістів-революціонерів. З листопада до грудня 1918 року організовував та очолював повстання проти гетьмана Павла Скоропадського на Уманщині.

У травні 1919 року Дерещук обійняв посаду інспектора Запорозької дивізії Армії УНР і завів дружбу з Петром Болбочаном. Впевнений, що саме такі міцні командири, як полковник Болбочан, потрібні для збройного захисту самостійності держави, Дерещук просив Петлюру про помилування героя визвольного походу українського війська в Крим.

Дерещук не схвалював наказів Петлюри уникати боїв з Добровольчою армією Денікіна. Воював проти радянських окупантів та влаштував масове повстання на Уманщині. Був організатором Уманського повстанського комітету, який тісно співпрацював з Холодноярською республікою. У 1920 році під загальним командуванням Гулого-Гуленка загін Дерещука спільно із загонами Гризла, Цвітковського і Григор’єва успішно проводив операції проти Червоної армії, зокрема проти кавалерії Будьонного і Котовського. У 1921 році Дерещук діяв на Уманщині разом з холодноярським отаманом Нестеренком-Орлом.

В результаті чекістської спецоперації військове формування Дерещука було вщент розбите, хоча боротьба малими силами тривала до березня 1924 року.

Співробітники карних органів окружного ДПУ заарештували Дерещука 21 березня 1924 року та у серпні того самого року влаштували відкритий показовий суд. «На моїх очах 1924 року судили прилюдно в Умані вчителя Дерещука — ідейного провідника повстанського загону, що діяв аж до того часу…» — згадував письменник Юрій Лавриненко (Юрій Дивнич).

Надзвичайна сесія ревтрибуналу засудила Дерещука до 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Цей процес висвітлювався в пресі: газета «Більшовик» присвятила «справі петлюрівського отамана Дерещука» аж п’ять випусків.

За три роки отамана амністували. Він жив у Києві, працював у Науковій бібліотеці ВУАН. Востаннє був заарештований у серпні 1928 року — за «антирадянську агітацію» — та засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках.

Був одним із 36 керівників Соловецького повстання, які загинули у таборі 29 жовтня 1929 року. Повстання готували в’язні табірного пункту «Кремль».

Джерела

Коваль Роман. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. — Київ, Вінниця, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/Zzp8Ho

Кравець Світлана, Кравець Андрій. Навіть втративши волю, уманський отаман підняв повстання у радянському концтаборі… Режим доступу: https://goo.gl/5lhrMV

29

Текст Олени Кухар.

30

Текст Олени Кухар.

31

Див. також: «15 січня 1937 року заарештований студент-сценарист Аркадій Добровольський» (с. 48).

32

Текст Олени Кухар.

33

Текст Олени Кухар.

34

Дружина та донька Петра. (Прим. ред. ориг. видання.)

35

Текст Олени Кухар.

36

Текст Тетяни Швидченко.

37

Текст Олени Кухар.

38

Див. також: «8 квітня 1935 року засуджений поет та прозаїк Олекса Слісаренко» (с. 151).

Травень

1 травня 1966 року над Київським інститутом народного господарства підняли синьо-жовтий прапор

Робітник Віктор Кукса та студент Георгій Москаленко за кілька днів до акції змайстрували із двох шарфів невеличкий стяг, на який нашили чорний тризуб — копію із грошей Української Народної Республіки. Біля тризуба дописали чорнилом «Ще не вмерла Україна! Ще її не вбито! ДПУ» (ДПУ — Демократична партія України, якої фактично не існувало).

Щоб встановити стяг на будівлі інституту, під якою вранці мала шикуватись колона для участі у першотравневій демонстрації, Віктор Кукса і Григорій Москаленко витратили всю ніч. Останнім трамваєм вони дістались до потрібного місця. Кукса, надягнувши рукавиці, на взуття — шкарпетки, із прапором за пазухою та з ножем у кишені виліз пожежною драбиною на дах. Спочатку він зрізав червоний радянський стяг — він покотився вниз — і прилаштував саморобний синьо-жовтий прапор.

Москаленко чатував унизу. У нього був самопал на випадок, якщо з’являться правоохоронці. Драбину, якою Кукса ліз нагору, обробили авіагасом, щоб собаки не взяли слід. Залишки бинта, яким підв’язували прапор, і пляшку з речовиною викинули у Комсомольському парку в озеро. Хлопці слідкували за кожною деталлю і повільно, дбайливо втілювали план.

Їхній вчинок гучно вибухнув наступного ранку — коли над Києвом над радянськими демонстраціями замайорів маленький, але сильний український прапор.

Куксу і Москаленка шукали. Слідчі брали анкети, заповнені друкованими літерами, і порівнювали почерки, розсилали стукачів та агентів. Зрештою, ідея з анкетами спрацювала. На слід хлопців кадебісти натрапили за місяць, почали викликати на зустрічі. Але підозрювані вирішили не привертати до себе зайвої уваги, тому поводились як зазвичай: спокійно ходили на пари і на роботу, як згадував Віктор Кукса, чекали на те, що мало статись.

Хлопців затримали 21 лютого 1967 року. На закритому суді їх було визнано винними. За «проведення антирадянської агітації та пропаганди», за виготовлення і зберігання вогнепальної зброї (стаття 222, ч. 1 і 3), за носіння холодної зброї (стаття 62, частина 1 і стаття 222, частина 2) Віктора Куксу засудили до двох років позбавлення волі, Георгія Москаленка — до трьох.

Після проголошення незалежності України Пленум Верхов­ного суду скасував вирок у справі Кукси і Москаленка і припинив кримінальну справу за відсутністю складу злочину. Та повна реабілітація настала лише у 2007 році. До того часу дисиденти вважались винними через носіння та зберігання зброї. Повністю обвинувачення було знято лише після створення у 2002 році Громадського комітету «За реабілітацію “першотравневої двійки”» та його активної діяльності.

У серпні 2006 року указом Президента України Віктор Кукса і Георгій Москаленко були