Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

кинувся Іван до неї з кулаками. – Ви ж бачите, мамо, вона гуляща! А людям каже, що я марно її б’ю! У-у-у, зараза така!

– Я ночувала… Тут жіночка одна живе, вона прийняла мене до себе, бо ти ж почав битися… Мені твоя мати вікно відчинила й сказала, щоб я тікала… Мамо, ви скажіть!

– Так, це я їй втекти сказала!

Якраз на той час приїхав машиною друг Іванів, а разом і кум, Михась, мав везти м’ясо й сальтисони на базар. Іван при кумові скандалу робити не став; зібралися всі – й мирно поїхали на базар.

А на могорич попросив Іван кума до себе на квартиру; випили за вечерею дві пляшки горілки на двох, і Михась ліг спати, притому на єдиному у квартирі ліжку.

А Іван свою молоду жінку до ранку при зачинених дверях у туалеті подушкою душив і викручував їй пальцями шкіру на литках, і плювався в лице, і обзивав гулящою.

– Поїду, бо моя Іринка в міліції мене почне шукати! – зачинив аж уранці Михась за собою двері.

Через два тижні після того Іван загадав їхати до своїх батьків на Різдво. Марійка аж зраділа:

– Я ж так люблю кутю!

– О! Моя мати варить добру кутю, от поїдемо – ти покуштуєш! – пообіцяв Іван.

Це вже вони саме вкотре замирились.

Як же приїхали Іван із Марійкою до свекрів-батьків і зайшли до них у квартиру, то побачили таку картину: серед кухні валялися ложки, побите скло, а ще скрізь у коридорі було розлито помиї й хрустіли черепки. А в кімнаті на ліжку лежав уже присмирнілий – чи не міг від горілки сам устати – Іванів тато, і над головою у себе ще вимахував кулаками. Мати ж, розхристана й захекана, із чималою червоною «квіткою» під оком, вже била його мокрим рушником по голові. Було видно, що буря щойно відшуміла і Рузя мала перемогу.

– О! Це у нас так завжди на Різдво! – сказав Марійці чоловік. – Ходімо краще в гості до кумів, бо тут ми куті сьогодні не наїмося.

Перелякана Марійка, в оберемку із малою дитиною, замість святкувати у теплі, брела поночі містом й усе промовляла до Івана:

– Це ж яке у тебе з таким батьком тяжке життя було! – жаліла.

– Аби ти знала!..

Вже в кумів вони гарно погуляли і таки справили Різдво. Хрещений тато на радощах подарував Ігореві із нагоди свята повнісіньку свиню-копилку грошей, на що його жінка надула губи. І коли Іван із Марійкою збиралися додому, почули таке:

– Це уже останній день, що ми разом! – кричала Іринка. – Бо назавтра точно понесу у загс заяву, будемо розлучатись!

– Через що?!

– А через твою щедрість! Мені набридло, що ти всім годиш, віддаєш останнє! Нащо віддав свиню?

– Це ж хрещеник, – виправдовувався Михась.

– А я – твоя дружина! Ненавиджу, скотюго!

Іван був такий вражений почутим, що пообіцяв Марійці ніколи більше й пальцем її не чіпати.

І вона йому повірила!

Але після Різдва, вже вдома, Іван Марійку таки побив…

І того дня, коли Марійка відчула, що в неї знову має бути дитина, вона лежала у своєї сусідки із побитою головою – були перед тим у цих сусідів у гостях, Іван приревнував Марійку до господаря, цілісіньку ніч бив.

Насилу аж під ранок, як чоловік ухекався й заснув, Марійка змогла втекти із дому й не пішла на роботу, а заховалася у сусідів; плакала.

Ця сусідка уже не перший раз втішала бідну Марійку і не раз їй радила: «Поки Іван тверезий і на роботі, збери своє дрантя й тікай десь світ за очі, кидай його!!!»

І Марійка того разу вже й наважилась, але тут почало її млоїти – вона подумала, що, може, через нерви – усю ж ніч не спала. А тоді порахувала дні – і зрозуміла!

Зразу до лікарні не пішла, поїхала в село – за порадою до матері.

– Куди тобі ще одну дитину?! Із цим недолюдком?! – пожаліла її Зойка. – Йди на аборт і не видумуй!

– А може, Іванові про дитину сказати? – Марійка сумнівалась.

– Скажи! То він тебе так віддубасить, що ти осліпнеш і цієї дитини не побачиш! – показала рукою на чотирирічного Ігорка.

Але Марійка на аборт іти злякалася, вирішила, що впорається із халепою сама.

Побрела до аптеки, купила там три пачки магнезії, йоду; із тим зайшла в їдальню, змішала все разом із чаєм і зразу ж випила.