Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

А Іван того вечора був тверезий. Сидів у хаті коло столу й чекав на Марійку, хотів побачити, яка вона прийде: якщо буде весела, то зробить вигляд, що все нормально, а якщо заплакана й у синцях – проситиме вибачення.

Марійка прийшла додому з опухлим і збитим лицем і з мокрими ногами. Важко переступила поріг і впала на вузьке ліжко, аж ойкнула.

Іван тільки й побачив, що її ступні – чорні від землі.

Марійка тоді не сказала чоловікові, що вагітна: боялася, а раптом таки вийде? А коли скаже – Іван не дозволить робити аборт, і доведеться їй родити; муситиме вона терпіти чоловіка уже заради двох дітей…

Магнезія із йодом не допомогли, тоді Марійка наварила кореню петрушки, так їй жінки на роботі підказали. Випила за раз, тільки гикати стала.

Більше вирішила не ризикувати – пішла до аптеки ще раз і купила міцніші ліки. Далеко від аптеки не відійшла, побачила бочку з квасом, купила повний кухоль, сіла на лавці, висипала усі таблетки собі у руку, запила.

– Кровотеча – от і все, що сталося! – так і сказала потім Марійка.

Обійшлося…

Та як після того не береглася, а за півроку – знов вагітна!

Тепер Марійка таблеток уже не пила: боялася підвередити собі печінку. Позичила у матері грошей і пішла на підпільний аборт: строк був уже великий, і ніякий лікар не згодився б робити операцію за просто так.

А вже як у кабінеті молодий гінеколог узяв у руки тампон із йодом і приготував кюретку, щоб вишкрібати дитя, Марійка приречено заскімлила:

– Ні, не дам, не дам!

– То що? Не робити аборт?… – спитався лікар.

– Я передумала.

Лікар був молодий, бо більш досвідчений таки довів би діло до кінця або хоча б залишив у себе гроші, хоч частину. Але той покірливо згодився, повернув увесь гонорар до решти.

Марійка злізла з крісла і, наче нічого не сталося, пішла додому.

Так Наталка й залишилась живою.

І тільки заради дитини – Іван тепер міцно ціпив кулаки, п’яно сичав Марійці у лице, обзивав її й далі здохлячкою, вороною, старою клячею, але терпів, тримався – і не бив.

– Бо то було б тобі на руку! – казав Іван Марійці. – Ти ж тільки цього й ждеш, ти ж увесь час мене доводиш, щоб я вийшов із себе, а тоді… тоді будеш казати, що це я у всьому винен!

– Нічого я не жду! – бралася в боки Марійка, осміліла. – Якби не ця проклята дитина, то я… то я б!..

– Бачиш, що надумала?! – кричав Іван. – Народиш мені дочку – усе тобі прощу, ніколи й пальцем більше не зачеплю! – клявся.

– А що мені прощати? – щиро дивувалася Марійка.

– Що ти така… незугарна ні до чого! Що ти така потворна! Що ти пригорнути мене не вмієш! Що ти… Що ти хоч би коли вміла засміятися, а то регочеш, як коняка якась…

– От уже мені зугарний знайшовся, ти дивись! Чи ти ж сам до чогось здатний?

– Мовчи, дурепо!!!

– І не подумаю!

– Геть з очей!

Так гризлися Марійка з Іваном між собою аж до пологів. І Марійка найбільше боялася, щоб не вродився у неї хлопчик.

– Досить Ігорка, як удасться в батька, буде такий же дурний і скажений. Буде хтось тоді на мене плакатися! Досить і одного. Нехай буде мені рідна душа. Не треба мені хлопчика, нехай краще дівчинка, – хоч і казала Марійка своїй мамі, але дитину нишком називала чомусь Андрійчиком…

Народилася Наталка на Різдво.

Увечері ще Марійка наварила куті та й сіла до столу з ложкою їсти, тут її й підхопило. Іван побіг до сусідів і викликав звідти телефоном швидку допомогу; вона відвезла Марійку до лікарні.

Народжувалася дитина швидко і без болю. Марійка була дуже рада, як почула, що в неї дівчинка.

Іван же був такий щасливий, та ще й усі казали, що дитина на нього схожа!

– Мов дві краплі води! – казала Зойка.

– Еге ж, – хитала головою Рузя. – Коли я народила Віру, вона один в один була, як ця дитина, у мене й фотографія є, можемо зрівняти!

– Для чого його звірятись, свахо? Моя Марійка чесна!

– А я хіба що кажу? Чи я не вірю?

– То для чого фотографія?