Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Іван перші дні після пологів жінки не чіпав – радів, що народилась донька, сам і назвав її на честь якоїсь там своєї першої любові – так і сказав Марійці.

Хрестини влаштували, коли минув Наталці перший місяць.

У тісній однокімнатці зібралося тоді душ із двадцять, гості розсілися по лавках біля столу – усе тільки Іванові друзі й родичі. Іван сидів і пригощався, а ще не зовсім здорова Марійка бігала туди й сюди, носила страви в мисках і ставила перед гості.

– А йди-но на хвилинку сюди! – як тільки присіла Марійка й собі за стіл, гукнув її Іван із кухні.

– Може, і я щось з’їм? – необачно дорікнула.

– Йди, щось скажу, а тоді й з’їси.

Марійка зайшла за двері, там Іван і притиснув її добре до стіни, здушив руками за горло.

– Це чого ти, дурна курко, не поважаєш моїх гостей?

– Що таке?… – злякалася Марійка.

– Чого ти ходиш насуплена, не смієшся? Чого ти ноги волочиш? На тобі халат он розхристався!

– Та я втомилась…

– Від чого ти втомилась? Чого ти набурмосена, як ніч?

– Вибач, я зараз буду посміхатись… – просилася Марійка і через переляк старанно вищирила нерівні зуби.

– А-а-а-а?! То це ти спеціально ходила насуплена, щоб люди подумали, що тобі зі мною недобре живеться?! А тепер ти ще й скалишся, мов скажена собака! – Іван схопив жінку за коси… І товк головою об стіну, аж поки не заюшила кров із носа. Тоді спинився, руку витер об її ж халата, сплюнув.

– Тепер ти добре будеш пам’ятати, що хоч перед людьми треба вирівнювати свою гидку мармизу! – сичав п’яно Марійці у лице. – Йди зараз же і вмийся, а тоді до гостей виходь, і щоб весела! Бо як будеш зарюмсана – зразу вб’ю! Ти мене добре чуєш?!

– Добре…

– Але не думай, що тобі так оце й минеться! Як усі порозходяться, я тебе ще краще буду вчити! Втямила?…

Але Марійка не чекала.

Коли чоловік повернувся до гостей, вона розчахнула навстіж двері й кинулася бігти – до своєї матері в село.

Із побитим лицем, у крові, влетіла вона серед ночі в хату й важко впала в сінях…

– Ой, рятуйте мене, мамо, бо більше я не витерплю!!! – кричала задихана Марійка.

– За що ж це Бог так тяжко нас усіх покарав? – злякалась Зойка.

А вже на ранок Іван стояв під дверима тещиної хати, разом із своєю сестрою.

– Виходь, гадюко, з хати! – гукав він до Марійки.

А коли Марійка вийшла до порога, за неї завзято взялася Вірка.

– Ти що це собі надумала!!! – кричала вона на увесь голос. – Що ти за мати така?! Покинула людей у хаті та ще й двох маленьких дітей! Як же тобі не стидно! А сама десь повіялася! Це, виходить, правду казав наш Іван, що ти гуляща й безтолкова?!

– Та я зараз її як ухоплю за ті патли, то так додому, як собаку, за собою й поволочу! – підскочив до сіней Іван.

Але тут із хати вийшов Костя, він був вищий за Івана на дві голови, і заступив собою сестру.

– Виходь, стара шкапо!!! – кричав Іван.

– Безсоромниця така! – не бачила Марійчиного збитого лиця і синіх смуг по всій шиї Вірка. – Я зараз до неї доступлюся сама!

– Ні, я сам! – сікався Іван до дверей.

Але Костя ухопив зятя за комір, добре трусонув та й кинув у траву. Упав Іван так, що аж ноги задер.

– Ой! Рятуйте! Вбивають! – завищала Вірка. – Тікаймо, братику рідненький, звідси геть! Бо нас тут не по-людському приймають! Це ненормальні, якесь відьмацьке кодло!

Й Іван зі своєю сестрою подалися геть.

– Ми за дітьми зараз прийдемо, – закрив ворота за гістьми Костя. – А вашого духу тут щоб більше не було!!! Ніколи!

Наталка була ще дуже маленькою, найперше, що вона усвідомила з побаченого у батьківській квартирі, – якогось синього чайника на столі і купу старих і зчовганих шкарбунів біля порога у коробці; вічно заплакану матір.

А брата свого старшого, Ігорка, чомусь не могла вона згадати. Бо як виповнився Наталці тільки рік, віддала її Марійка до дитячого садочка. Хотіла б, як і старшу свою дитину, віддати на виховання в село до баби, своєї матері. Але Іван був проти:

– Досить і того, що сина твоя мати із дурнуватим Костем