Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

б бути при чоловікових родичах по заміжжю), стояла із жінками цілий день біля літньої плити-кабиці, на вулиці, – кришила на смалець сало, варила із голови, ратиць та хвоста сальтисона і перебирала та мила кишки – для кров’янки.

Як усе було упоране й готове, картопля зварена й домлівала у часнику свіжина, Вірка мотнулася із двору, покликала з усього села своїх кумів і родичів; а коли усі зібралися за столом – дістала з-під припічка великий бутель самогону.

Добре ж тоді на шкварках усі повпивалися! Іван теж випив не одну чарку, а потім тільки сидів і пильно дивився за Марійкою, а як вона куди йшла – недобре за нею водив очима, аж вони йому почервоніли.

На ранок усі мали їхати на базар до міста і продавати там ковбаси й м’ясо.

– Іване, може, ти більше пити вже не будеш? Нам же треба вставати рано… – спитала Марійка необачно.

– Тс-с-с… – зашипів Іван.

А як вже стало далеко за північ – захотів маленький Ігор спати, Марійка узяла сина на руки та й понесла заколисувати до «чистої кімнати», і сама поряд лягла, непомітно задрімала.

Збудив Марійку чоловік – схопив її за коси й зволік сонну на підлогу.

– Ти що це, родичів моїх не поважаєш?… – п’яно сичав у лице.

– Що сталося, Ваню?

– Ваню?! Чого ти, ледацюго, вийшла з-за столу, коли усі нормальні люди ще сиділи? Ти мене не поважаєш?! Не поважаєш моїх родичів?!!

– Я дитину заколисувала, дуже втомилася за цілий день, а рано вставати, – нагадала Марійка. – І ти б, Іване, більше вже не пив, краще ляж біля мене і засни.

– Зараз я тебе тут задушу, уб’ю! Вона мені буде командувати – пити чи не пити! Та ти потіпаха!!! Кляча стара, ворона!

– Іване, тихо, дитина спить… – просилася покірно Марійка, вона ніколи й не сказала б і слова проти, бо по своєму батьку знала – не допоможе, мала досвід.

Але…

– Ти чого це сама з-за столу пішла, без мого дозволу?! – гупав Іван Марійчиною головою об бильце ліжка.

А вона? Й не видиралася.

Був би, може, й убив, коли б до кімнати випадково на той час не надбігла мама Іванова.

– Іване, сину, а ходи-но на одну хвилиночку до зали, – погукала із дверей Рузя. – Тут тебе дуже кличуть!

– Що там, не можете без мене?

– Гості вже йдуть, а треба б було їм ще й «на коня» налити.

– Та йду я, йду! А ти!.. – показав Марійці кулака.

Коли Іван пішов до гурту, Рузя прочинила низеньке вікно з кімнати і показала невістці в ніч:

– Тікай! Швидко, поки не повернувся Іван!

– Я боюся…

– Не бійся, я кожного разу сюдою вистрибувала, як втікала від свого чоловіка, коли ще була молодшою (бо це була хата Рузиних батьків), – і ти втікай!

Надворі розігралася метелиця. А у хаті було дуже тепло, тож Марійка, як була тільки в одному платті, так і вчепилася руками в підвіконня, та й вистрибнула в холодний сніг; ноги обпік лютий мороз, але назад вернутися Марійка не могла. Побігла вона городами попід межу, де було снігу менше, до тої хати, де ще світилось, та й постукала у вікно. Відчинились двері, незнайома жінка Марійку спочатку впустила до веранди, розпитала, хто і що, а далі завела в свою хату й поклала спати на дивані.

– Оце такі ті чоловіки… – одне казала. – Усі такі, не тільки твій, щоб знала. Одним війна повідбирала розум, іншим репресії й колгоспи. Колись так не було, а тепер – неначе подуріли!

– Знаю…

А на ранок, тільки розвиднілося, Марійка вже й схопилася на ноги та й побігла назад – треба ж було свиню на базар везти!

Зайшла Марійка до свекрушиної хати, усе згадала – і з ляку потерпли ноги. От вона й сховалася у коморі, стала слухати, що будуть говорити.

– Ведмедище ти проклятий! – кричала Рузя на свого чоловіка. – Виродив таке ж, як і сам! – А тоді до сина: – Шукай тепер, Іване, жінку!

– Де буду її шукати? Може, піти й до міліції заявити?

– Я тобі зараз як заявлю! Сміття із хати не винось, затямив? Вона далеко не пішла.

– Хай тільки я узнаю!.. Я їй усі патли повириваю! Ще хай трохи почекаємо, а тоді…

– Ти спочатку дочекайся!

– Як ще через півгодини не буде, то я за себе не ручаюся!

От Марійка із комори й вийшла.

– А де це ти, потіпахо, була?! З ким по селу волочилася?! –