Стефан Цвейг - Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

знімався при цьому. Тому він зберігає спокій, ховаючись, не ворушачись, затамувавши віддих, мов боєць перед поєдинком.

5 березня 1815 року в Тюїльрі пригнався посланець, приголомшивши вісткою: Наполеон утік з Ельби і з шістьома сотнями війська висадився 1 березня у Фрежюсі. Зачувши таке, королівські придворні лише зневажливо посміхалися. Авжеж, вони завжди казали, що цьому Наполеонові Бонапарту, з яким стільки носяться, клепки бракує. З шістьома сотнями — господи, та тут справді тільки реготати можна! — цей дурень хоче воювати з королем, за яким стоїть уся армія і Європа! Не треба хвилюватись, не вигадуймо собі клопоту, навіть жменька жандармів хутко зв’яже цього жалюгідного авантюрника. Впоратись із ним наказують маршалові Нею, давньому Наполеоновому сподвижнику. Той велемовно обіцяє королю не тільки зловити баламута, а й «у залізній клітці провезти його по країні». Людовік XVIII із почтом і далі безтурботно й повагом шпацирують Парижем, принаймні перші вісім днів, і всю ту справу «Монітор» подає мов дрібницю. Та невдовзі надходить дедалі більше прикрих вісток. Наполеон ніде не зіткнувся з опором, замість перекрити йому шлях, кожен висланий проти нього полк лише зміцнював крихітне на початку Наполеонове військо, і той самий маршал Ней, що мав зловити втікача й возити в залізній клітці, з розгорнутими прапорами перейшов до свого колишнього володаря. Ось Наполеон уже в Ґреноблі, ось у Ліоні, ще тиждень — і збулося його пророцтво, імперський орел знову розкинув крила над вежами собору Богородиці Паризької.

Тепер уже королівський двір охопила паніка. Що діяти? Якими греблями стамувати цю лавину? Запізно второпав король і його графські й князівські дорадники, як по-дурному вони поводились, відцуравшись народу та вдаючи, ніби забули, що між 1792-м і 1815 роком у Франції сталася ще й революція. Тож тепер миттю здобувати прихильність! Хоч як-небудь показати тому дурному народові, що його справді люблять, шанують його права й побажання, треба мерщій урядувати по-республіканському, демократично! — завжди, коли вже запізно, королі та імператори радо розкривають у собі серце демократа. Але як здобути прихильність республіканців? Та ну, дуже просто: треба когось із них узяти до міністерства, якогось справжнього радикала, що зразу дасть червону облямівку корогві з лілеями! Та де ж його знайти? Розмислили і згадали раптом про такого собі Жозефа Фуше, який ще два тижні тому висиджував в усіх передпокоях і завалив столи короля й міністрів благаннями про посаду. Атож, він саме той, що треба, єдиний, кого завжди і в усьому можна використати, — слід негайно дістати його на світ Божий! Завжди, коли уряд у скруті — Директорія, консульство, імперія або королівство, — завжди, коли потрібен справжній посередник, певний вигладжувач, порядкодавець, звертаються до людини з червоним прапором, до найненадійнішої вдачі й найнадійнішого дипломата — Жозефа Фуше.

Ото вже зажив герцоґ Отрантський утіхи, коли ті самі графи й князі, які ще два тижні тому зимно спроваджували його, обертаючись байдужими спинами, тепер із шанобливою настирливістю тиснуться до нього, пропонуючи міністерський портфель, ба навіть просто пхаючи його в руки. Та колишній міністр поліції надто добре знає реальне політичне становище, щоб у свинячий для Бурбонів голос компрометувати себе. Він чує, що незабаром уже й передсмертні корчі, якщо його так наполегливо запрошують як лікаря. Під найрізноманітнішими приводами Фуше люб’язно відмовляється, ледь-ледь даючи наздогад, що звертатись годилося раніше. Що ближче підступає імператорове військо, то швидше вивітрюється почуття честі з королівського двору, дедалі настирливіше нагадують Фуше й тиснуть на нього, щоб він очолив уряд, навіть рідний брат Людовіка XVIII хоче потай поговорити з ним. Але цього разу Фуше невблаганний — не через несхитність переконань, а тому що гнила рибка його не вабить, і вже надто для нього втішно сидіти на гойдалці між Людовіком XVIII і Наполеоном. Тепер уже пізно, — заспокоює він королевого брата, — нехай тільки король десь таки заховається, вся ця Наполеонова авантюра триватиме недовго, а він тим часом усе робитиме, протидіючи імператорові. На нього можна покластися. Отак здобуває собі Фуше ще одного козиря і в разі перемоги Бурбонів уже вдаватиме їхнього помагача. З іншого боку, коли Наполеон переможе, він собі зможе пишатись, що відкинув пропозицію Бурбонів. Надто часто на обидва боки він перевіряв випробувану систему забезпечень з тилу, тож і цього разу не вперше спробував бути за відданого слугу водночас двох панів — короля та імператора.

Але цього разу ще виразніше проступило те, що саме у вирішальні, поворотні миті в житті та долі Фуше трагічна сцена незмінно переходить у комедію. Бурбони, хай там як, чогось таки навчились у Наполеона, зокрема, що небезпечної миті такого чоловіка, як Фуше, ніколи не можна лишати за спиною. Отож найостаннішого дня перед виїздом короля, коли Наполеон от-от мав увігнатись у Париж, поліції доручено негайно заарештувати Фуше як підозрілого й вивезти його з Парижа — за відмову стати королівським міністром.

Тодішній міністр поліції, якому припало виконати цей невтішний наказ про арешт, звався — а історія справді полюбляє найнезвичайніші несподіванки — Бурієном. То був найближчий друг юнацьких літ Бонапарта, вони разом дістали військовий вишкіл, пліч-о-пліч воювали в Єгипті; довгий час він був секретарем Бонапарта і знав усіх його вірних, аж надто добре знав і самого Фуше. Тому й сполошився він трохи, коли король наказав заарештувати Фуше, герцоґа Отрантського. І, щоб часом не скоїти дурниці, дозволив собі поміркувати. А коли король уже гостріше повторив наказ, усе-таки похитав головою: не так воно легко буде. Він знає, що то стара щука і минула вже стільки ятерів і мереж, що серед білого дня в петлю не полізе. Щоб уловити такого чоловіка, треба чимало часу, та й хитрощів повен міх. Хай там як, а наказ він отримав. І справді, 16 березня 1815 року об одинадцятій годині ранку поліціянти просто на бульварі оточили карету герцоґа Отрантського й тут-таки оголосили йому Бурієнів наказ про арешт. Не втрачаючи самовладання, Фуше зневажливо посміхнувся: «Колишнього сенатора серед вулиці не хапають». І, перше ніж аґенти, що так довго були його підлеглими, отямилися з несподіванки, вже гукнув візникові, і коні, оперіщені хвацьким батогом, мерщій помчали карету додому. Роззявивши рота, ошелешені поліціянти ковтали зняту екіпажем куряву. Бурієн мав слушність: не так воно легко схопити чоловіка, що вимкнувся цілим від Робесп’єра, Конвенту й