Рімантас Кміт - Хроніки Південного

Моніка могла несподівано перетворитися із сентиментальної і цнотливої дівчини на зміючку, що роздає іронічні цілунки.

Ми регочемо. І я відчув, як зустрілися плюс з мінусом і заіскрилися. Більшої магії мені не потрібно.

— Мене батьки сильно змушують до навчання. Хочуть, щоб я кудись вступила в хороше місце. Усе гаразд, мені все подобається, але мене тягне до речей, про які не розповідають на уроках.

— Та достатньо вчать нас на тих уроках, могли б і менше, бо половини з цього все одно не буде потім потрібно.

— Звичайно, що навантаження велике, проте ніхто не говорить про такі речі, як у «Відьмі і дощі».

— Авжеж, про секс могли б і більше говорити.

— Ні, припини тут кривлятися. Я серйозно.

Я намагався знову пожартувати, щоб між нами знову заіскрило. Я говорив всі фрази з ледь помітною в кутиках вуст усмішкою, щоб можна було подумати, що це жарт, але у той час могло бути й повністю серйозно. Я міг цілком повірити, що існує геть незрозумілий світ, де діє магія, де птахи розуміють людей і навпаки, чому б ні. Коли на селі після розкидання повного возу сіна я ходив у сутінках купатися сам в озеро, почувався зовсім незатишно. Немає значення, що ти добре плаваєш, все одно здавалось, що там у глибині хтось є. Хтось незрозумілий і непередбачуваний, з ким краще не мати справ. Тому я швидко стрибав у воду і прудко назад. Я зовсім не мав бажання вдивлятися, хто там ще є у глибині, крім водоростей, жаб і п’явок.

— Якби мої батьки знали, що я цікавлюсь такими речами, не знаю, що б зробили.

 — А наскільки серйозно ти цим цікавишся?

— О! Уже Мантас до нас іде!

І я побачив, як до нас прямує не просто якийсь там Мантас, а чувак з команди суперників, який грає на моїй позиції, і я з ним стикаюся на кожних змаганнях проти команди «Жальгіріс». Мені аж щелепа впала. Ну, ні. Звідки він тут, як це так, і до чого тут Моніка…

— Ти його знаєш?

— Ще б пак, він мій однокласник.

Може, їй і ясно. А я стою, мов мішком прибитий, і нічого не розумію. Може, я намагаюсь щось глибше вгледіти, хоча тут, мабуть, ніякої глибини й немає, якщо вони — однокласники. Мало того, Мантас пропонує піти до нього. «Ні» — я кидаю так, немов припік пальці на вогні. Однак я ще не встиг пояснити, що ні, бо в мене справи, коли він, ніби між іншим, ніби й не мені, каже: «Можемо подивитися світовий фінал чемпіонату регбі, батько якраз касету притягнув». Очевидно, що після такої пропозиції я чемно волочуся слідом, підібгавши хвіст, немов той цуцик. Цуцик, якому показали кусень м’яса — і він вмить зм’як і волочиться позаду, втрачаючи останню лють. Щойно я хотів йому горло перегризти, а тут плентаюсь слідом. Утім, мені запропонували здоровий кусень — фінальну гру всесвітнього чемпіонату з регбі. Я по відику дивився лише «Рембо», Ван Дама і Шварца, ніколи не думав, що можна на касету записувати такі змагання. І коли я матиму міцні принципи і зможу твердо відповісти «ні»?

Минаємо двори багатоповерхівок і в центральній частині міста прямуємо до приватного будинку. Усередині мені щось пропонують — чи чаю, чи пива, я не перебираю, нічого не шукаю, даю зрозуміти, що, окрім регбі, мене тут нічого більше не цікавить. Уся ваша розкіш мені до дупи. Я навіть почав звертати менше уваги на Моніку, вона раптом стала наче більшою мірою його подружкою, ніж моєю. Утім, не скажеш, Моніко, давай, линяємо звідси. Ще запитають, що трапилось? Щось не гаразд? Не почну ж казати, ніби я подумав, що ти більшою мірою подружка його, ніж моя, так не скажеш, бо звучить по-дурному, тому затикаюся і мовчу. Коли запускають касету, чую, що там усе англійською мовою, а вони обидва лущать ту англійську, як сємкі. А я сиджу зовсім самотній, наче чужинець, якийсь випадковий приблуда з вулиці.

Скоро англійська патяканина завершується і починається новозеландське мавпячество — гака. Зеландці весь час перед змаганнями танцюють цей ритуальний бойовий танок. Я знав про це, але коли побачив, вітром здуло всі питання: дивлюсь — і мороз по шкірі від їхніх голосів, страхітливих рухів, міміки. Такі собі жахливі воїни маорі, а поміж ними білошкірі гравці здавались вихідцями з потойбічного світу, ніби в них переселилися злі духи, оскільки ніхто, окрім акторів, не зможе проявити такої ненаграної скаженої люті, і цілком імовірно, що жоден актор тим паче не зміг би цього. Вони не лише танцювали, наближаючись, вони вдивлялися прямо тобі в очі і кричали, що тепер тобі просто хана. А Лому цей танок закінчив стрибком перед самою пикою африканського гравця на відстані двох сантиметрів від нього. Бля, думаю, якби наші шяуляйські гопники опинилися на місці тих африканців, одразу би склали свої рами і під собою залишили калюжку. Ось тут немає сенсу вдивлятися глибше, дивишся — і розумієш, що ті маорі чудово з невідомим потойбічним світом спілкуються.

Я вперше бачив гру зеландців і розумів, що саме так і хотів грати завжди: швидко, сильно і сміливо. Якщо на тебе навалюється зі швидкістю спринтера чувак вагою сто двадцять, треба мати круті яйця, щоб стрибати на нього. Мені вистачило й Тадуся з Маріямполе. У нього, мабуть, ще в дев’ятому класі борода почала рости. На вигляд тягнув натурально якнайменше на цілих двадцять п’ять, а важив усі сто. Ми мали підозру, що він підробив своє свідоцтво про народження, але грати проти нього однак треба. А грав він на моїй позиції, восьмим. Тому нема сумнівів у тому, що він завжди у сутичці підводився сам з м’ячем. Крізь нашого дев’ятого він проходив не зауваживши. Наш дев’ятий гравець був дрібненький, але спритний і кмітливий. Утім, у захисті проти такого амбала потрібна ще й маса. Тоді надходила моя черга. Тадусь мав довжелезні руки, тому якщо йому вдавалось тебе відштовхнути, а ти не міг повиснути на його плечах чи стегнах, то один крок — і він опинявся вже на півтора метра попереду. Якщо тобі вдавалося вчепитися в нього, то це — лише початок. Ще необхідно мати хоч двох гравців, щоб він почав оглядатися і міркувати, кому тут передавати м’яч. Коли він не знаходив, кому передати, тоді можна так-сяк його укласти. Добре, що в команді суперників він такий був один, а в інших м’яч випадав з рук на рівному місці. Але я тут про Тадуся з Маріямполе… А в команді Нової Зеландії, окрім Лому, всі інші теж були не гірші, протилежний край у них теж