Тамара Крюкова - Зоряний лицар

всі люди піддаються хворобі, назва якої — жадібність. Невже ти не надаєш ніякого значення грошам?

— Мені важко відповісти на це запитання. Я ніколи не бідував. Але я знаю одну дівчинку, що пізнала і злидні, і голод, і холод, але все-таки брязкіт дощових краплин по стріхах цінує більше, ніж брязкіт монет.

Зоряний лицар дивився на дивного юнака, і вперше за багато сторіч груди його стиснулися від туги. Він давно вже забув, що серце може боліти. Цей юнак, майже хлопчик, був чимось схожий на нього, коли він був смертним і ходив по землі своїх предків. За роки своїх поневірянь піднебессям лицар звик до самітності. Серце його зачерствіло, тому що він знав лише, як карати. Але зараз на нього начебто повіяло теплим вітром, і в глибині свідомості спливла думка: чи не даремно він мстив людям за жадібність? Хіба покаранням цієї вади він домігся того, щоб люди стали чистішими й кращими? А може, старець був правий, і людей слід навчати добром?

Раптом лицар нестерпно захотів, щоб цей земний юнак став його другом і співрозмовником, але він розумів, що таке щастя для нього недоступне. Тільки-но юнак поверне борг, владу над ним буде втрачено. І при всій своїй могутності він, Зоряний лицар, ніколи не зможе більше поговорити із цим простим смертним.

Лицар проклинав того, хто дав юнакові чарівний скарб, щоб відкупитися. Ну чому доля така жорстока: варто було йому знайти близьку душу, як неодмінно доведеться її втратити? Понад усе в світі лицар хотів повести юнака за собою в піднебесся, але честь не дозволяла йому порушити лицарське слово.

— Гаразд, давай свій скарб, — спокійно промовив лицар, нічим не виказуючи почуттів, що вирували в його душі.

Гліб дістав монету.

— Ось. Це зачарована монета. Варто кинути її через ліве плече й сказати: «Гріш до гроша йде, гріш слідом веде», — як вона укаже вам дорогу до скарбу.

— Не бійся. Підійди ближче, — покликав його лицар і простягнув руку за монетою. Намагаючись не виявити страху, Гліб ступив на сходи й пішов до привида. Принцові було невтямки, що за ним зірко стежить всюдисуща Віщунка з Лисячої Нори.

«Зараз або ніколи», — подумала відьма й подумки простягнула перед Глібом мотузку.

Зненацька Гліб зашпортався й скотився зі сходів. Монета випала з рук, змішавшись із тисячами інших, що встеляли берег озера.

— Я упустив монету, — пригнічено сказав Гліб, зводячись на ноги.

— То підніми, — запропонував лицар.

— Але… але я не знаю, котра з них моя.

— Шукай, — наказав лицар.

Гліб став одну за одною перебирати монети, кидати їх через плече й бурмотати заклинання, але нічого не допомагало. Шукати тут монету було однаково що голку в копиці сіна. Гліб із жахом усвідомлював, що минуть роки, перш ніж він перебере все місячне срібло на березі.

— Я не можу її знайти, — збентежено промовив юнак.

«Це знак», — подумав Зоряний лицар, а вголос сказав:

— У такому випадку я не можу прийняти її, як сплату боргу. Хтозна, може, твоя монета нічого не варта.

— Я даю вам слово честі! — вигукнув Гліб.

— Ти давав слово, що повернеш гаманець, однак не дотримав його. Чому я повинен вірити тобі зараз? — суворо запитав лицар.

Гліб залився фарбою сорому. Йому нічого було заперечити й нічим було довести свою правоту. Юнак не знав, що Зоряний лицар анітрішки не сумнівався в його чесності. Той, хто звик судити й карати, тепер сам був готовий переступити закон честі заради своєї вигоди. У холодному серці лицаря йшла боротьба: по справедливості він повинен був відпустити хлопця, але найменше за усе лицар хотів знову залишатися на самоті. Обов’язок відступав перед бажанням будь-якою ціною втримати юнака біля себе. І лицар схитрував, пішовши на угоду із власним сумлінням.

— Добре. Я повірю тобі ще раз і дам шанс. У тебе є місяць на те, щоб знайти гаманець.

— Але для цього треба повернутися в Задзеркалля, а ніхто з живих не може зробити цього двічі, — приречено мовив Гліб.

— Не залишити юнакові жодної надії було вдвічі нечесно. Для лицаря не було таємницею, де шукати гаманець, але перемога тільки тоді справжня, коли до мети ти приходиш сам.

— Усе не так складно. Я підкажу тобі, де шукати пропажу, — пообіцяв Зоряний лицар, — але за це ти повинен заприсягти, що якщо через місяць ти не повернеш гаманець, то станеш моїм пажем і підеш зі мною, назавжди покинувши Землю.

— Я згодний, адже в мене немає вибору, — кивнув Гліб.

— За Дзеркалом Долі гаманця немає. Шукай його набагато ближче. Одна з тих, хто побував у Задзеркаллі, принесла його із собою, — загадково сказав Зоряний лицар.

— Хто? — щиро здивувався Гліб.

Лицар указав на розсипані по березі монети:

— Серед безлічі монет важко знайти одну, але через Дзеркало Долі повернулося небагато. Шукай і пам’ятай, ти маєш повернути гаманець рівно через місяць.

Світло згасло. Небесні двері зачинилися, і лицар