Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Раптом спальня освітилася. Холодне, місячне сяйво заструменіло біля вікна. Гліб почув заклик. Це був не звук, і не голос. Він не руйнував спокою ночі, а вплітався в нього, ніби був складовою частиною тиші. Щось наче тягло Гліба, закликаючи йти. Юнак покірно встав з ліжка й підійшов до вікна. Світло вабило його. Він розгорнув стулку. Порив вітру скуйовдив його волосся. Свіже нічне повітря увірвалося в спальню, але Гліб не відчував ні холоду, ні страху. Корячись закликові, принц виліз на карниз і пішов вузькою крайкою уздовж будинку. Місячне сяйво немов приковувало його до стіни, і маленька фігурка на тлі громади палацу здавалася тендітною й уразливою. Очі Гліба були широко розкриті, але він не дивився під ноги й ступав по карнизі впевнено, буцім ішов по землі. Зараз йому не потрібний був зір. Місяць вів його.

Дійшовши до того місця, де стіна була повита диким виноградом, Гліб став спритно спускатися вниз, чіпляючись за ліану. Лоза пружинила під його вагою, але тримала міцно. Опинившись на землі, принц пішов на темну паркову алею. Ним опанував дивний спокій і покірність. Юнак ішов до того, що повинне було статися, і щось змінити було не в його силах.

Попереду виднівся фонтан. Зазвичай на зиму воду спускали, але зараз вона блищала, як темне скло, ледь не переливаючись через бордюр. Раптово межі фонтана стали стрімко розсовуватися. Дерева немов розступилися, і замість палацового парку Гліб опинився в лісі на березі круглого, ніби накресленого циркулем, озера.

Раптом десь неподалік затріпотіли сотні крил, і з усіх боків злетілися кажани. Із пронизливим писком вони кружляли над юнаком, зачіпаючи його крильми. Гліб інстинктивно закрив обличчя руками, але навіть цієї миті він не відчував страху. Диск місяця освітив темну воду, і вона засріблилася. По ній пішли брижі. Дзеркальна гладь роздрібнилася на безліч відблисків, що іскрилися. Кажани один за одним сідали на землю. Торкнувшись землі, вони перетворювалися в крихітних чоловічків у плащах кольору сутінків. Гліб упізнав хованців. Чоловічки підбігли до краю озера і стали пригорщами зачерпувати воду й бризкатися нею. Бризки летіли на всі боки й, перетворюючись на монети, із дзенькотом падали на землю, поки увесь берег не був засипаний тьмяним сріблом.

— Вітаємо тебе, ясновельможний принце, — привіталися хованці. — Гарна нині нічка! Сьогодні наш пан дуже щедрий. Пам’ятаєш, як такої ж ночі ми подарували тобі місячне срібло. Сподіваємося, воно тобі придалося. Тільки ти забув про угоду. Поверни нам гаманець.

— У мене його немає. Його вкрали, — зізнався Гліб.

— Ой! Погані твої справи, якщо ти кажеш правду, але ще гірші, якщо ти брешеш і хочеш залишити гаманець собі, — хитаючи головами, загомоніли чоловічки.

— Я ніколи не давав приводу вважати себе брехуном, — спалахнув Гліб. — Я визнаю свою провину й готовий заплатити.

Хованці розреготалися, від сміху хапаючись за боки й згинаючись навпіл.

— Заплатити? Ха-ха-ха! Він збирається заплатити! Славний жарт! Ха-ха! Що ти можеш дати у відкуп? Кілька золотих самородків, що є гордістю твого батька? Або прикраси твоєї матері? Всієї скарбниці буде обмаль, аби покрити вартість чарівного гаманця.

Гліб запхав руку в кишеню й, намацавши монету, подумки подякував лісовій бабусі.

— Даремно смієтеся! У мене є, що дати натомість, — сказав він.

— І що ж? Може, ґудзика від твого сюртука, щоб ми гралися з ним на дозвіллі? — огидно дражнячись, глумилися чоловічки.

— Я віддам замість гаманця скарб.

— Який-небудь тріснутий глечик, повний перлів, що знецінились? Або порохняву скриню зі старими мідяками? У нас і без того багатство незліченне. Дивися, скільки срібла, — насміхалися хованці.

— Дупло, повне нерозмінного срібла, — випалив Гліб.

— Якщо в тебе справді є чарівний скарб, тоді покажи нам його. Вихвалятися кожний може, — під’юджували принца лукаві чоловічки.

Гліб дістав з кишені монету й збирався кинути її через ліве плече, аж раптом йому в душу закралася підозра. Чи часом не збираються хованці зле пожартувати з ним? Звідки йому знати, що вони на службі у Зоряного лицаря? Розумніше віддати скарб йому самому.

— Я заборгував Зоряному лицареві, перед ним і відповідь тримати буду, — твердо сказав юнак.

— Що ж, нехай буде по-твоєму, — погодилися хованці.

Почувся мелодійний передзвін. У нічному небі просто серед зірок відчинилися двері. З них линуло бліде сяйво. Воно освітило кришталеві щаблі, що сходили з піднебесся в озеро. Вгорі з’явився лицар у світлих латах на білому коні. Він був оточений ореолом сяйва, і Гліб, як не силкувався, не міг роздивитися його обличчя.

— Ти прийшов сплатити борг? — запитав лицар.

Його тихий, чаруючий голос був схожий на шелест листя або шум прибою.

— Так. Я приніс замість гаманця чарівний скарб. Срібла в ньому — тьма-тьмуща, і кожна монета нерозмінна, — ухильно відповів Гліб.

— Гідна заміна. Невже тобі не шкода розставатися з таким багатством? — здивувався лицар.

— Найдорожче — це воля. Мені за неї нічого не шкода, — відповів Гліб.

— Ти надто розумний для свого віку. Я вважав, що