Джон Гришем - Інформатор

на зустріч з інформатором. Приготуйся, що я буду ставити тобі запитання, сотні запитань, на які ти маєш відповісти. Я буду допитувати тебе близько тридцяти хвилин, після чого ми зробимо перерву і ти зможеш подрімати, якщо хочеш, а потім почнемо усе спочатку. Весело звучить?

— Ні.

— Вибач, мала, але у тебе немає вибору. Ми попрацювали ногами, настав час задіяти мозок. Згода? Перше запитання: о котрій годині ти виїхала з Таллахассі у понеділок ввечері?

Вона заплющила очі й облизала набряклу губу.

— Був уже вечір, проте ще не стемніло. Думаю, близько 19:30 або трохи пізніше.

— У вас була причина поїхати так пізно?

На якусь мить вона замислилась, потім кивнула головою, усміхаючись.

— Так. Той хлопець працював до 21:00, у цей час закінчується його зміна у казино.

— Чудово. У що ти була одягнена?

Вона розплющила очі.

— Ти серйозно?

— Абсолютно серйозно, Лейсі. Добре подумай і дай відповідь на це запитання. Це тобі не іграшки.

— Ну, думаю, на мені були джинси, а ще тонка сорочка. Було спекотно, тож я обрала повсякденний одяг.

— По якому шосе ви їхали?

— Десята автомагістраль, та, що й завжди. Тільки вона веде до резервації. Потім ми повернули на трасу 288, далі близько сімнадцяти кілометрів на південь, і поворот ліворуч на платну дорогу.

— Ви слухали радіо?

— Я завжди залишаю його увімкненим, але дуже тихо. Думаю, Г’юго спав.

Вона важко зітхнула і одразу ж почала плакати. Її набряклі губи тремтіли, а сльози стікали по щоках. Гантер витер сестрі сльози хустинкою, не промовивши жодного слова.

— Г’юго поховали сьогодні, так? — запитала вона.

— Так.

— Я б теж хотіла там бути.

— Навіщо? Г’юго не дізнається, була ти там чи ні. Похорони — це даремно згаяний час. Звичайна формальність для живих. Покійникам однаково. Зараз у тренді не проводити заупокійну службу, а «святкувати». Святкувати що? Я впевнений, що померлий точно там нічого не святкує.

— Вибач, що я знову про це.

— Повернімося до ночі понеділка.

Новина про повернення Лейсі розійшлася містом, і уже до вечора в лікарні товпилися відвідувачі. Оскільки всі вони були між собою знайомими, тут панував веселий настрій, через що медсестри не раз робили зауваження. Гантер, який завжди любив пофліртувати, опинився у своїй стихії. Він активно спілкувався з гостями, заволодівши загальною увагою, і сперечався з медсестрами. Лейсі була виснажена, тож такий стан речей її цілком влаштовував.

Спочатку від самої думки про відвідувачів їй ставало страшно, хоча насправді лякало те, що хтось побачить її обличчя. Лиса голова, шви, синці, набряклі очі та щоки змушували дівчину почуватися монстром з дешевого фільму жахів. Гантер знайшов спосіб втішити її:

— Розслабся. Ці люди люблять тебе і знають, що ти пережила страшну аварію. Уже за місяць ти знову будеш гарною, а більшість цих бідолах так і залишаться страшками. У нас гени, мала.

Час відвідування закінчувався о дев’ятій вечора, і в цей час медсестри з задоволенням вивели усіх із кімнати Лейсі. Вона почувалася втомленою. Її пообідній сеанс тортур із Гантером тривав чотири години і закінчився лише із прибуттям друзів. Чотири години допиту і довгих прогулянок вниз по коридору, які продовжаться завтра. Він зачинив двері, додавши при цьому, що йому хотілося б взагалі замкнути їх і нікого не впускати, а тоді вимкнув світло і вмостився на софі. Завдяки снодійному Лейсі швидко поринула у глибокий сон.

Крик. У голосі, що завжди звучав спокійно, без надміру емоцій, було чути справжній жах. З ременем безпеки було щось не так. Він нарікав на нього. Вона повернулася: він кричав, інстинктивно намагаючись притиснутись широкими плечима до сидіння. Далі було світло, таке сліпуче, таке яскраве і неминуче. Удар, її тіло на якусь мить смикнулось вперед, потім завмерло, і його відкинуло назад. Шум, вибух бомби біля її колін, коли п’ять тонн заліза, пластику, скла та гуми зіткнулись і сплелись воєдино. Страшний вибух просто в обличчя — це спрацювала подушка безпеки за тридцять сантиметрів від неї, вилетівши вперед на швидкості триста двадцять кілометрів за годину, вона врятувала їй життя, але завдала травм. Різкий оберт, машина на секунду підлітає у повітря, розвертається на 180 градусів і падає на землю. Потім — нічого. Скільки разів вона уже чула подібне від жертв: «Я, мабуть, ненадовго відключився». Ніхто не знає, як довго це тривало. Але там хтось рухався. Гюго застряг у вітровому склі, він ворушив ногами, намагався вибратися звідти чи, навпаки, повернутися всередину. Гюго стогнав. Зліва хтось присів і дивився на неї — якась тінь, постать, чоловік з ліхтариком. Вона бачила його обличчя? Навряд. Та навіть якби й так, то не змогла б згадати його. А тоді він опинився на пасажирському сидінні, поряд із Г’юго. Чи це був хтось інший? Довкола її автівки кружляли дві тіні? Гюго стогнав. Її голова була вся в ранах і пульсувала від болю. Хтось ступав по битому склу. Світло фар пронизало місце аварії і зникло. Темрява. Усе поглинула темрява.

— Їх було двоє, Гантере. Двоє.