Євген Є - Мій тато — кілер

Хто б міг подумати, що він здатний на щось таке? Я маю на увазі: танцювати.

Я ж перестав бути гуманним після того, як китайці спробували мене підстрелити. Годину тому я витратив майже вісімсот доларів на бронежилет, і от з’являються два красені, стріляють мені в спину — і псують його.

Удар у праву нирку був таким, що я впав на коліна, обхоплюючи себе обома руками і прислухаючись до дивовижного болю всередині.

Другий постріл потривожив стару рану, яка вже почала заживати. Це теж не зробило мене добрішим.

Я стояв на колінах, скривившись від болю, а вони підійшли до мене, стискаючи в руках пістолети.

— Чень-день-жень.

— Хань-чань-дань.

А вже потім огидною англійською:

— Ти ходите з нами.

— Обов’язково, — сказав я, але вже після того, як, схопивши обох китайців за штани, ривком перекинув їх на спини і вдарив одного, а потім іншого кулаком у груди.

Щосили. Немов вони були стопками черепиці, кожну з яких я мав розбити вщент.

— Ось тобі й хань-дань, — сказав я, встаючи.

Тепер у мене було два пістолети.

Не супер, але все-таки…

Зате, переслідуючи мене, китайці змогли побачити Нагано. Де ми тільки не побували. Пил яких тільки вулиць і площ вони не піднімали, падаючи, перекидаючись після особливо вдалого удару і котячись.

Хоч усе-таки більше за все їм подобалося нападати на мене в підворітнях.

Я кружляв містом. Вони кружляли за мною. І якщо їхній рух нагадував рух по павутині — від центру до окраїн, то я рухався за годинниковою стрілкою, зіштовхуючись із ними в найнесподіваніших місцях. Із китайцями, які вирішили, що саме я віддам їм диск, привезений, а потім благополучно відвезений моєю дочкою.

«Що за дивовижна штучка!!! Ніколи в житті не бачив чогось схожого!!! Б’юся об заклад, немає на світі іншої такої чашки!!!»

Схилився шинкар у шанобливому поклоні, а тоді й каже:

«Пробачте мені великодушно, але я не можу продати цю чашку. Дісталася вона мені від батька, а батькові — від діда. Багато поколінь нашої родини зберігали її як найціннішу річ!»

«Зачарована чашка»

Я вдарив його чолом у перенісся, потім збив ним (повислим на моїх руках, як зламана лялька) його приятеля, озброєного гайковим ключем. А тоді й зовсім захистився ним, підставивши його спину під удар обрізком ринви.

Нічого-нічого. Йому не було боляче. Адже він був непритомний.

І так два дні. І якщо в перший день вони робили все, щоб доставити мене в «найкращому вигляді», то на другий були готові перетворити мене на «голову, що говорить», на людину без рук і ніг, головне, щоб я міг відповісти на ті питання, які їх цікавили.

Вони з’являлися з дивною зброєю. З тим, що можна було купити в будь-якому магазині: з ножами, ломиками, гайковими ключами, а то й просто з обрізками труб.

Десяток їх купили кілька акумуляторів для газонокосарок, притягли на пустир, де, виливши кислоту і розбивши корпуси, зібрали докупи свинцеві пластини.

А потім вони сиділи навколо багаття, плавили свинець і відливали з нього кастети з десятисантиметровими шипами, виливаючи розплавлений метал у форми, видавлені просто в землі.

Відбити руку з кастетом…

Відбити заточений уламок труби…

Відбити величезний кухонний ніж, який уже майже розсік надвоє намотану на твоє зап’ястя куртку. Це ставало дедалі важче.

— Один, — сказав я касиру, що сидів у пластиковому тубусі.

Купивши квиток, я зайшов до кінотеатру і, побачивши в лаковому дзеркалі плаката, як до віконця касира підбігли китайці, кинувся коридором, минаючи вхід до зали і прикриваючи за собою двері жіночого туалету.

Відкрив вікно, вибив ударом відірваного від стіни умивальника сітку і, перестрибнувши через підвіконня, побіг