Євген Є - Мій тато — кілер

Як вони мене знаходили? Не знаю. Але вони знаходили мене всі наступні сорок чотири години.

Наприклад, коли я вийшов із магазину спортивних товарів із загорненою в яскравий обгортковий папір бейсбольною битою.

Усімох. Як старанні учні Великого Дракона.

«І так ми вміємо». Кулачок об кулачок. «І так», — ніжками об асфальт — раз, два, три — шарк-шарк-шарк. «І так». Стрибнути, закрутитися і припасти до землі.

— А ну ж бо, — мені було цікаво.

Я навіть дозволив одному з них спробувати перебити мою биту.

— А-а-а! — він затряс побілілою від удару рукою.

— Бачиш, — сказав я, — погано вчився.

І міцніше взявшись за биту, вдарив його по нозі. Трохи нижче від коліна.

Школа: «Гуманний майстер з бейсбольною битою».

А я ж спочатку був справді дуже гуманним, не те що не вбивав, а навіть не калічив по-справжньому нікого з них. Але коли вони мене дістали…

* * *

А Дмитро стояв, піднявши руки вгору, оточений чотирма автомобілями, що притиснули його до глухої стіни.

Можна було б заскочити на капот і перебігти через дах якоїсь із їхніх машин… Якби діти, що висипали з цих автомобілів, не були озброєні автоматами.

— Все-все, — сказав Дмитро. — Спіймався я. Спіймався.

Уважніше придивився до одного з азіатів (єдиного, який не був озброєний) і уточнив:

— Кадуцо-сан?

— Так, — кивнув той.

І тут у Дмитровій кишені задзвонив телефон.

Дзвонив я, тоді ще тільки наближаючись до свого будинку:

— У мене вже почалося.

— Чудесно, — криво посміхнувся Дмитро.

Тоді відключив телефон і запитав у Кадуцо-сана:

— Може, пройдемо до мене? У сенсі: в гості.

Сан, який приїхав до нього в супроводі автоматників, був главою однієї з місцевих банд якудз.

Цікаво стало багатію, вирішив він чашки шинкарські поближче розглянути. Взяв одну — язиком від задоволення прицмокнув, узяв іншу — головою схвально кивнув. Узяв третю — та від подиву так із роззявленим ротом сидіти й залишився.

* * *

А одягнений у фартух із вишитим на ньому фазаном-транссексуалом (подарунок Дмитра; Сашкова реакція — «яка гидота») Сашко готував собі обід, не в такт притупуючи під пісеньку з присланої для нього Мариною касети:

Не питай мене, чому я буваю сам не свій Я такий, як і ти, а часом зовсім не такий Кожен день моє життя чуєш стільки нових слів Я хотів, а не зміг, часом міг, а не хотів

І медитативно-даоський приспів:

«А-а-а-ле-е я-а-а-а-а… Вільний, бо живий…»

— Ну, хто там ще? — насупився Сашко, знімаючи сковорідку — яйця-помідори-ковбаса-сир-перець-майонез (яєць — чотирнадцять штук) — із вогню. — Зараз! Я ж сказав «зараз»!!!

Дзвонили безупинно. Натиснули на кнопку дзвоника і не відпускали її доти, доки Сашко не відчинив двері.

— Чого тобі?

— Я-а-а-а-а-а!!! — закричав перший із шести китайців.

— Ага, — сказав Сашко. — Ясно.

Він жив на третьому поверсі…

Двоє з гостей скотилися аж до пофарбованих червоним лаком дверей підвалу.

— Усі? — запитав Сашко і, відповівши самому собі: — Усі, — зачинив двері й повернувся на кухню.

Майже одразу ж поринаючи в музику, яка лунала з магнітофона, що стояв на холодильнику. Зображуючи те, що мало бути танцем.

Під прислані Мариною пісеньки: