Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Кар-кар.

Займаючись самобичуванням, Андрій не помітив, як лід навколо нього почав танути. Він пішов на дно. Андрій карабкається, але його, засмоктує. Проминувши блакитні рідини Андрій падає.

— Невже це кінець? Невже мені судилося померти двадцятиоднолітнім!?

— Ні, я не помру, щось я занадто довго падаю.

— Якби ти мав шанс прожити життя заново, — почувся голос з порожнечі, — як би ти його прожив?

— Я б прожив його так само, як і прожив, — ні краплі не знітившись відповів Андрій, — я б лише змінив один свій вибір.

— Який?

— Вам це буде не цікаво…

— Якщо питаю — значить цікаво. Я люблю людські одкровення, вона такі безглузді.

— Я почав писати, аби врятуватися від болю, що руйнував мою душу. Це був жахливий біль, значно болючіший за той, коли я горів у вашому, точніше моєму, світі. Мені здавалося, що хтось велетенський наступив на мене лапищем і роздавив, наче цигарку. Як цигарка, я і потух. Мої ребра ламалися, залишаючись цілими, мої легені лопались, продовжуючи контролювати кругообіг кисню, моє серце розривалося, продовжуючи перекачувати кров. Батьки і друзі, хоч які вони після цього друзі, не розуміли мого світлого та чистого почуття. Я закохався до безтями. Я писав чудові вірші. Я відчував єдність з усім, що мене оточує. Я купався у щасті. Я покохав юнака. Він був схожий на грецького атлета. Його тіло змушувало моє серце битися в стократ частіше. Я тонув у його очах, кольору щойно скошеної трави. Я втрачав голову від шовковисті його рудого волосся. У мене мурашки бігли спиною від його аромату. Він був ідеальним. Він був богом, що переплутавши двері, зайшов на землю.

Він покохав мене у відповідь. Хоча, бути відвертим, я не досі не розумію за що. Поки ніхто не знав про наші стосунки, ми жили в Раю, котрий самі створили для себе на землі. Відкрившись світу, ми стикнулись з бетонним ровом нерозуміння та ненависті. Розум людей, все життя звиклих жити по чітко усталеним канонам, втратив гнучкість. Абсолютно не сприйнятливий до нових ідей, він відштовхує усе, що виходить за рамки його звичного світогляду. Йому чхати на те, що наші почуття були чистіші відносин багатьох традиційних пар. Ми були настільки засліпленні коханням, що не допускали навіть думки, що хтось його не зрозуміє. Ми кохали одне одного не за належність до певної статі, а за душу. Ми просто кохали. Не оглядаючись ні на кого. Не будуючи планів. Ми кохали тут і зараз.

Постійний тиск з боку тих, з чиєю думкою я звик рахуватися, похитнув мою впевненість у правильності моїх почуттів. Друзі переконували мене, що я таким чином тікаю від справжніх проблем. Я їм не вірив. Я хотів припинити з ними будь-які контакти і переїхати з коханим до моря. Проте звичка виявилася сильнішим. Їхні щоденні намагання знищити моє кохання в кінці кінців почали давати свої плоди. Деякі рутинні непорозуміння з моїм хлопцем, дозволяли цеглинкам по одній випадати з муру мого кохання.

Одногу разу я прийшов до мого коханого: його побили. Я зрозумів, що це зробили мої «друзі». Він заперечував мою здогадку, на що я ще більше розлютився і того вечора дуже образив його. У кожної пари бувають проблеми, і за нормальних умов ми б їх подолали. Але «друзі» всіляко намагалися пробудити у мені почуття до якої дівчини. Коли я, змушений ними, сидів з одною студенткою філологічного, інтереси якої закінчуються на кольорі лаку для нігтів, мене побачив коханий. У той момент я осягнув усю глибину моїх почуттів. Після я його не бачив. Я шукав його по всій країні, але марно. За який мотузочок я б не потягнув, він обривався. Згодом я дізнався, що через три місяці його вбило током. Після того я поринув у вир беззмістовного прокуреного життя

Якби я мав шанс щось змінити, я б тієї ночі залишився б з ним, і ніколи б більше не покидав.

— Маю сказати, що твоя історія цікавіша за деякі інші.

— То ти дозволиш мені змінити все? — з надією запитав Андрій.

Андрій досі падав. Коли пишні мари розступалися перед ним, він почував себе справжнім паном. Вітер приємно обвівав його тіло, яке після численних тортур саме собою загоїлось. Андрій помітив, що кожного разу, як він потрапляє у цей світ, його творіння знущається над ним.

— Звісно ні, така влада мені не належить, — відповів голос, констатуючи цілком очевидний для нього факт.

— То навіщо ж ти запитував?

— Просто було цікаво. До того ж за спогадами твоє падіння пролетіло майже непомітним.

Андрій сидів на кам’яній підлозі у досить просторій кімнаті без вікон, без дверей. Як в казках, але для Андрія ця казка виявилася недоброю.

— Де я? — запитав Андрій у темряви. Не очікуючи відповіді.

— У в’язниці.

— А тут кормлять: я зголоднів?

— Тут не кормлять.

— Жаль… — сумно промовив Андрій.

— Мене звати По, — прозвучало з одного кутка темряви.

— А мене Тін, — донісся голос з іншого.

— За що вас ув’язнили?