Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Тобі справді цікаво?

— кщо чесно не дуже, я просто намагаюсь підтримувати розмову. Погодьтесь: сидіти у всепоглинаючий темряві та ще більш всепоглинаючій тиші не весело.

— Повір, ми це давно помітили.

— Золоті Дракони, ці тирани, ув’язнили нас за те, що ми хотіли зробити життя у Всесвіті кращим.

— Я гадав, що вони добрі та дуже мудрі істоти.

— Вони найдурніші кого я зустрічав за свій вік, а він у мене ой який не короткий. А ти як тут опинився? — поцікавився Тін.

— Не знаю. І хоча у житті а робив не надто багато зла, добра також майже не робив.

— За це не ув’язнюють в темряві, мовчанні та голоді.

— Ще сьогодні вечері я працював над своєю книгою, як раптом мене почав клювати шалений папуга, на мене напали літери, мене палили вогнем, заковували в лід, кидали у хмари, а найжахливіше — змусили пригадати те, що хочеться забути і ось я тут.

— Ти божевільний?

— Я митець.

— І про, що ж ти пишеш.

— Про Драконів, про їх світ.

— Якщо ти та жартуєш — я спалю тебе своїм вогнем, якщо ти справді так думаєш — ти божевільний. Забийся в найдальший куток подалі від нас!

— Який ти не гостинний, По, — засоромив друга Тін, — цей юнак може допомогти там вибратись звідси.

— Якби я міг врятуватися, я б тут давно не сидів. Але, на жаль, світ який я створив, відмовляється мені підкорятися.

— Ти просто не вмієш давати команди, — підмітив Тін.

— Навчіть мене, якщо ви такий розумний.

— Говори: «світ, котрий я створив».

— Світ, котрий я створив, — ліниво повторив Андрій.

— «Я наказую тобі звільнити мене і моїх друзів По з Тіном!»

— Я наказую тобі звільнити мене і моїх друзів По з Тіном!

— Ти не маєш права ослухатися!

— «Ти не маєш права ослухатися!»

— Бо я твій єдиний і всемогутній господар!

— «Бо я твій єдиний і всемогутній господар!» — мовив так Андрій. І темряви навколо нього почала розсіюватись. Він побачив як падають стіни, як руйнується простір. Він з двома громіздкими чоловіками бандитського вигляду стояли над проваллям.

— Прощавай, дурню, ти нам більше не потрібен! — засміявся Тін і штовхнув Андрія униз. У котре за останній час Андрій падає, що правда цього разу, він не впевнений, що коли-небудь ще розплющить очі.

— Який ти підступний, — дружньо вдарив по плечу друга По і розреготався разом з ним. Два Червоні Дракони, котрі нещодавно потерпіли крах своїх ілюзій, щодо Всесвітнього панування, стоять на волі, сміються вітру в обличчя. Їхній злісний регіт викликав обвал у горах, який чудово акомпанував їхньому тріумфу.

— Який ти непотрібний, — так само дружньо вдарив по плечу друга Тін і зіштовхнув його вслід за Андрієм, — прощавай, друже.

Тепер Тін — одноосібний володар Всесвіту. І хоча це були лише його мрія, така перспектива не здавалася Червоному Драконові надто далекою. Він виношував план вже через тиждень, торжествуючи, пити напій, який він зцідить з енергії Золотих Драконів.

— Ви точно не можете пояснити, що з ним сталося? — укотре запитував лікар в Олесі. Хлопець страждає від серйозних зовнішніх травм, опіків, та від крововиливу в мозок.

— Я вже вам говорила, — втомлено повторила Олеся.

— Гаразд, дякую. Просто якби ми знали причину такого стану юнака, нам би було легше йому допомогти.

— Він житиме?

— Травми серйозні, але сумісні з життям. Ми його вилікуємо, тут не хвилюйтесь. Проблема у тому, чи вийде його організм з коми… — сумно констатував лікар.

— До побачення, — попрощалась Олеся.

— Бувайте. Я зроблю все можливе, аби допомогти Андрію: він так схожий на мого сина. Але не сподівайтесь на чудо.

Олеся з Терезою вийшли з лікарні і попрямували додому через парк. Навколо буяли пишним цвітом фруктові дерева. Кущі викидали пуп’янки. Діти метушливо бігали парком. Колясочки вишикувалися в рядочок вздовж лавочок, на яких відпочивали від щоденних турбот матусі. Весна раділа, а разом з нею і люди. Олеся ж не розуміла: як усі навколо можуть бути щасливими, коли Андрій вмирає!? Вона вперто не розуміє, чому не бушує буревій, чому він не зриває дахи будинків!?

— Як у тебе справи? — поцікавилась Тереза, намагаючись відволікти подавлену подругу від сумних дум.

— Мої