Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

що дозволяєш собі, пане? Як ти посмів? Негайно відпусти мене! — задихаючись від гніву, вимагала Орися, але пан Лешек тільки міцніше притиснув її до себе.

— Панно, ти зовсім беззахисна! Те щеня не зможе захистити тебе, а у фортеці тобі нічого боятися, — серйозно відповів їй Лешек. Він залишив свої розвеселі замашки і змінився — тепер це був хоробрий воїн, а не постійно напівп’яний, розгнузданий шляхтич.

— Ось невідомо, хто страшніше й більше загрожує мені: ти чи козаки, — з роздратуванням промовила Орися.

Лешек подивився на дівчину — та насупилася й відвернулася від нього. Павловський зрозумів, що його колишні неподобства створили йому погану репутацію й через це Орися його боїться.

— Не варто думати про мене погано, моя панно! І боятися мене теж не треба. Моє заступництво не загрожує твоїй честі — ніколи жодну жінку я не поважав так, як поважаю тебе, — відповів їй Лешек.

Орисі довелося притиснутися до нього, щоби не впасти, бо після цих слів Павловський пустив свого коня шаленим галопом, поспішаючи в замок. Стрімголов вони проскакали містом, у якому вирувала паніка, і під’їхали до Іванківської вежі саме вчасно, бо її ворота вже збиралися замикати. Але Павловського впізнали і пропустили. У дворі замку пан Лешек спішився і зняв із сідла Орисю, досі обурену й насуплену.

— Даруй мені, моя панно, за те, що я був грубим із тобою! — вибачився він, цілуючи їй руку й пустотливо всміхаючись, пригадавши нескромний ляпанець. — Але я змушений був так учинити! Твоя безпека понад усе.

— Кого це ти привіз, пане Павловський? — пролунав голос.

Орися озирнулася — до них підходив молодий чоловік, горда постава й гонорове обличчя якого видавали в ньому знатного шляхтича.

— Найвродливішу дівчину в усій Речі Посполитій! — хвалькувато відповів пан Лешек. — У чому твоя милість може переконатися особисто! Це панна Ірина Клесінська, родичка мого сусіда, пана Матвія Клесінського. А це його милість пан Петро Потоцький, син коронного гетьмана, — відрекомендував Лешек шляхтича, що підійшов до них, бо це дійсно був син самого коронного гетьмана.

У Орисі не залишилося іншого виходу, окрім змиритися, — вона була змушена дотриматися пристойності й уклонитися Потоцькому, а той чемно привітався з нею, поцілував ручку.

— На жаль, я не маю честі знати пана Клесінського, але дуже радий знайомству з тобою, панно, — привітно промовив Потоцький, уважно її роздивляючись, а потім звернувся до Лешека: — Павловський, ти — бешкетник! Усі — за шаблі, а ти — за панянку!

— Та як інакше, коли панна Ірина зосталася зовсім одна, без усякого захисту та опіки. Я просто не міг залишити її на милість цих підлих хлопів! — розчулено всміхаючись, вигукнув Лешек.

— У такому разі я теж не пастиму задніх і захищатиму панянку до останнього віддиху! Будь моєю гостею, моя прекрасна панно. Я дуже радий, що твоє миле товариство прикрасить нам вимушене нудне перебування в цій фортеці, — сказав Потоцький таким тоном, наче сидів у гостях, — у цих його словах проявилися старопольські хоробрість і мужність, адже перебування в обложеному замку обіцяло бути аж ніяк не нудним.

— Дякую тобі, пане, — відповіла розсерджена Орися, насилу видавивши із себе ввічливу усмішку.

— А тепер дозволь мені провести тебе в більш зручне й безпечне місце, — ввічливо сказав пан Петро та особисто повів Орисю в замок. Дорогою він приязно розмовляв та не скупився на компліменти красуні.

Дівчина була збентежена таким прийомом, але пригадала, що шляхтичі завжди шанобливі і привітні з рівними собі. А найбільше вони ввічливі з дамами. «Він, мабуть, прийняв мене за знатну шляхтянку й тому такий привітливий, — подумала Орися. — Ні, ну який же Павловський нахаба! Михайлик із Кшисею збожеволіють! Треба було вимагати, щоби він забрав і їх! А що станеться із сім’єю батюшки? Господи, тільки б із ними з усіма нічого жахливого не трапилося! Особливо із Кшисею через її релігію! Боже, урятуй їх усіх!»

У замку за наказом Потоцького Орисю розташували з усіма можливими зручностями в невеликій кімнаті. У замку сховався не лише гарнізон, а й чимало знатних шляхтичів зі своїми сім’ями. Сидячи у виділеній кімнаті, Орися тривожилася за Михайлика та Кшисю. Саме тепер дівчина пригадала всі ті жахи, які щоразу з новими подробицями переказували жителі міста. За свою долю вона переживала менше, розуміючи, що заступництво Павловського забезпечить їй захист. Одначе дівчина відчувала страх, коли чула гуркіт пострілів — це козаки штурмували замок, обстрілюючи його з гармат, а у відповідь солдати Потоцького палили зі своїх. Утім, цього дня козакам не вдалося взяти замок штурмом, тому ввечері вони відступили.

Один зі слуг приніс Орисі вечерю, але вона поїла без апетиту. Дів­чина збиралася вкладатися спати й хотіла було зняти сукню, коли до неї в кімнату без стуку увійшов пан Лешек. Із тривоги Орися забула замкнутися зсередини і злякалася такому вторгненню.

— Хіба тебе не вчили стукати, пане? — обурилася вона такою безцеремонністю.

— Пробач мені, моя панночко, але я живу один і зовсім забув про те, що до панночки в кімнату треба стукати, — викрутився Лешек за свою недбалість.

— А треба пам’ятати! — відрізала Орися.

— Ти досі сердишся на мене, моя панно? Але я не міг учинити інакше! Я не міг допустити, щоби ти потрапила до рук бунтівників. Вони ж... — але тут Павловський замовк, бо зрозумів, що йому не слід говорити Орисі про те, що з нею могли б зробити. — Краще скажи мені, тобі зручно тут?

— Зручно, — сухо відповіла Орися. — Але що буде з Михайликом та Кшисею? Вони ж зовсім беззахисні!

— Нічого з ними не трапиться, а панові Михайлу пора вже й чоловіком ставати! І чого це ти так про нього турбуєшся? — раптом хитро запитав Лешек.

— Тому що він слабкий здоров’ям і мій друг! — відповіла Орися.