Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— О, пане Михайле! — зрадів Павловський і поліз вітатися з хлопчиком. — А панна говорила, що зовсім сама. Без чоловічої опіки. Як же без опіки, коли ти тут?! — хихикнув Лешек і зразу пообіцяв відвідати хлопчика найближчим часом.

— Де ти його знайшла? — невдоволено запитав Михайлик, коли галасливий Павловський нарешті пішов. — Гіршого пустомелі серед наших сусідів, напевно, немає!

— Та він сам нас із Кшисею помітив, коли ми гуляли, — відповіла Орися, — і ув’язався за мною. Почав у гості напрошуватися, я і сказала, що живу зовсім одна, щоби він не докучав нам. Але шила в мішку не сховаєш!

— Це точно! Його не збентежить навіть те, що ми живемо у православного священика — він і в такому домі зуміє напитися та влаштувати дебош!

Утім, Михайлик побоювався марно — пан Лешек так і не встиг віддати їм дружній візит, оскільки Бар обложило козацьке військо під командуванням полковника Максима Кривоноса.

Спочатку місто розбурхала звістка, що козаки Кривоноса з’явилися в містечку Єлтушкові[49]. Їм назустріч був висланий загін іноземців. Але козаки енергійно атакували найманців, і ті змушені були відступити в сусіднє містечко Чемериське[50]. Але однією стрімкою атакою козаки вибили поляків і звідти, заволоділи містечком та підійшли до самого Бара.

У місті негайно здійнялася паніка серед католицького населення. Полковника Кривоноса та його козаків шляхта боялася більше за самого диявола. Люди сподівалися тільки на те, що Кривоносу не вдасться взяти Бар. Але вже наступного дня козаки оточили місто, вирили навколо нього окопи, установили палісади й гуля́й-гóроди — на вози поставили щити з товстих колод, за ними розташували гармати та обстрілювали місто. Самі ж були за цими щитами недосяжні для картечі польської артилерії. Так само захищені від куль і картечі плоти підійшли до Бара з боку річки й почали штурм із води.

У четвер солдати Потоцького влаштували вилазку й відняли у козаків червону корогву. Цей успіх уселив надію. А в п’ятницю вранці поляки дивувалися густому туману, що несподівано опустився на місто. Однак це був не туман — Максим Кривоніс виявив неймовірну винахідливість: козаки підпалили розкидану мокру солому, яка створила густу димову завісу. Під прикриттям цього диму козаки почали штурм міста зусібіч.

Потоцький велів зосередити всі свої сили на греблі, де не було валу, а лише слабкий частокіл. Та й не очікував пан Петро, що козаки ризикнуть дертися на міські укріплення. Під прикриттям димової завіси козаки на приставних сходах швидко піднялися на вал і зайшли полякам у тил. А тут ще православні містяни відчинили їм міські ворота. Козаки ввійшли в місто, оточивши поляків із боку замку, Іванівських та Замкових воріт, де солдатів було небагато і оборона залишалася слабкою. Поляки змушені були відступати в замок.

Отець Феодосій, ледь дізнавшись, що козаки майже ввійшли в місто, відразу ж побіг додому збирати своє численне сімейство і трьох постояльців, аби сховатися в церкві. Добре, що вона була зовсім поруч. Степанида із Кшисею страшно перелякалися й замість того, щоби поспішати під рятівні склепіння храму, почали збирати домашній скарб, складаючи його у вузли.

— Та киньте ви це барахло! — заволав отець Феодосій, підхоплюючи свого наймолодшого сина на руки. — Не до цього зараз! Ви хіба не розумієте? Козаки увійшли в місто і вбивають усіх підряд!

Усі вже поспішали до церкви, коли верхи на коні з’явився Павловський.

— Панно Ірино, швидше, ти поїдеш зі мною! — безцеремонно заявив він, не звертаючи уваги ані на сім’ю священика, ані на Михайлика із Кшисею. — Русини зрадили, відчинивши козакам ворота, і скоро в місті почнеться різанина.

— Це що за вольності?! Я нікуди з тобою не поїду, пане, — строго відповіла Орися.

— Швидше! Козаки наступають! Вони нікого не пощадять. Я відвезу тебе в замок! — твердо сказав Лешек.

— Нікуди ти мене не відвезеш! Я не маю наміру вдаватися до твого захисту! — обурилася Орися. — Я православна, і мене козаки не чіпатимуть!

Павловський спохмурнів. Під’їхавши трохи ближче до дівчини, він нахилився і, грубо схопивши її, перекинув через шию свого коня. Орися спробувала брикатися, але отримала міцний ляпанець по тому самому місці, що було трохи нижче від спини, і який відчула навіть через купу спідниць. Навперейми Лешекові кинулися гайдуки, але він змахнув батогом, яким володів не гірше за шаблю. «Пішли геть, собаки!» — гаркнув він, пнув одного в обличчя і вдарив батогом двох інших та відразу пустив свого коня галопом. Орисі довелося вхопитися за стремено, щоби не впасти. Михайлик теж не зміг йому перешкодити: на нього Лешек не посмів би підняти руку, але все сталося так швидко, що ні зупинити, ні наздогнати Павловського він не встиг, хоча й кинувся за ним.

— Стій, паничу! Постривай! — утримала його Кшися. — Не зробить він їй нічого поганого, адже він спеціально за нею приїхав. А отже, захищатиме панночку. Може, це й на краще. Замок козаки не візьмуть, а тут можуть такі безчинства учинити, що нам і православний костел не допоможе.

Кшися боялася козаків, наче вогню. У її розумінні, замок був надійніший від православного храму. Тому вона й розсудила, що Орисі буде безпечніше там, аніж тут. Та й Павловський неодмінно не скривдить її молоду господиню, тому що цікава Кшися вже давно помітила, що її панна подобається молодому шляхтичу. За себе вона теж боялася, але менше, ніж за свою панночку: себе вона зможе захистити, а от панну — ні.

А Павловський, трохи від’їхавши, притримав коня й посадив Орисю попереду себе, ніжно притиснувшись до її спини.

— Ти