Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— Хотів би і я бути слабким, аби ти була прив’язана до мене так само, як і до цього хлопчика! — томно відповів Павловський, не зводячи з неї очей. — Для мене була б найбільшим благом твоя турбота про мене.

Орися не знайшла, що йому на це відповісти, тому замовкла, збентежено відвертаючись. Зате Лешек, помітивши її збентеження, обійняв її за талію й ніжно торкнувся її щоки поцілунком.

— Ану негайно відпусти мене! Ти що собі дозволяєш?! — запротестувала Орися, злякавшись, що Павловський дозволить собі інші вольності.

Вона повністю була в його владі, а репутацію чоловік мав не найкращу. Але Лешек учинив несподівано — він відпустив Орисю й натомість узяв її за руку.

— Моя Ірино, я не заподію тобі шкоди! — сказав він, помітивши її переляк. — Ти мені дуже подобаєшся, і я смію сподіватися, що зможу заслужити твою прихильність. Для мене було б щастям знати, що одного чудового дня я зможу попросити твоєї руки в пана Матвія, і він не відмовить мені, адже я припав тобі до душі. А поки моя душа, моє серце належать тобі, і я готовий смиренно чекати тієї щасливої години, коли ти відповіси на моє кохання.

Орися навіть рота розкрила від подиву — вона очікувала від Павловського чого завгодно, але не такого милого і зворушливого освідчення. Мимоволі дівчина порівняла його з Клесінським і Далевичем — він не чіплявся до неї грубо й нахабно, як ці двоє. Навпаки, розгнузданий пан Лешек виявив до неї повагу. Навіть Тимофій був більш палким і зухвалим із найпершого дня їхнього знайомства. Утім, це коханий Тимофій! Йому все можна, хай би чого він від неї зажадав! Орися дивилася на Павловського й не знала, що відповісти. Однак треба було щось відповідати, тому дівчина, зітхнувши, сказала:

— Пане Лешеку, прости мені, але я не можу подарувати тобі ані свого серця, ані своєї руки, бо... я... — Орися зам’ялася, адже зрозуміла, що її відповідь заподіє Лешекові біль.

Але Павловський сам усе зрозумів.

— Ти кохаєш іншого, — з гіркотою промовив він. — Це пан Матвій?

— Та Бог із тобою! — жахнулася від такої перспективи Орися. — Ні! Звичайно ж ні! Я кохаю його молодшого брата, Тимофія, — і з жалістю побачила, як Павловський посмутнів, відвернувся й на його обличчі позначилася мука від її слів.

— Вибач мені, пане, що я мимоволі заподіяла тобі біль, — сказала дівчина, відчуваючи себе без вини винною перед ним.

— Але чому тоді ти живеш у маєтку Клесінського, якщо не є законною дружиною його брата? — запитав Лешек, нахмурившись.

— Я не можу тобі сказати про те, — швидко відповіла Орися, зніяковівши.

— Але все ж?

«Безглуздо приховувати правду! Однаково рано чи пізно він усе дізнається. Та й він має право знати після того, як освідчився», — подумала вона, а вголос відповіла:

— Я не шляхтянка. Я дочка звичайного міщанина. І втекла з Тимофієм, бо моя сім’я була проти нашого шлюбу. Тому й живу в його маєтку не як його дружина. Мене відрекомендували як родичку, приховуючи правду. Ми мали повінчатися цього року, але завадила війна.

Зізнання Орисі не обурило Лешека, навпаки, він здивувався:

— Невже ваше кохання таке сильне, що ви не побоялися піти проти закону та пристойності й утекли разом?

Орися лише кивнула.

— Але чому навесні ти хотіла поїхати від нього?

— Даруй, пане, але я не хочу про це говорити.

— Стривай, адже молодшого Клесінського тоді не було вдома! Ти тікала від пана Матвія. Чому?

Орися мовчала, не знаючи, що відповісти. Лешек подивився на неї, і вона опустила очі під його поглядом. Утім, Павловського несподівано осяяла здогадка, яку він не посоромився висловити вголос.

— Пан Матвій домагався тебе, твого кохання? Чи не так?! — вигукнув він. — Тому ти хотіла тоді поїхати?

Орися густо почервоніла й лише кивнула. Їй стало соромно перед Лешеком за своє двозначне становище.

— Ну яка ж Клесінський тварюка! — обурився Лешек. — Мерзотник! Але де ж пан Тимофій? Чому він не з тобою?

— Він тепер на війні, — відповіла Орися, не уточнюючи, на чийому боці воює Тимофій.

— І воює на боці русинів, — усміхнувся Лешек. — Звичайно! Він же сам русин і грецької віри. Та ще й низовий козак. Інакше й бути не може!

Дівчина промовчала, а Павловський заходив кімнатою, щось обмірковуючи.

— Ліпше не говори про це нікому, — нарешті сказав він. — Цей бунт скоро буде придушено, і тоді пан Тимофій може поплатитися життям за це свавілля, — сказав він, побачивши переляканий погляд Орисі. — Я нікому не розповім про те, що почув від тебе, панно, бо бажаю тобі щастя з коханою людиною. Дай Боже, щоби пан Тимофій вижив у цій війні й повернувся до тебе неушкодженим. Я більше не докучатиму тобі зі своїми почуттями. Пробач мені моє освідчення!

— Ні, що ти, пане Лешеку! Я не серджуся на тебе. Навпаки, я дуже вдячна тобі за благородство та великодушність, — вигукнула Орися.

Лешек уклонився їй і в сум’ятті вийшов із кімнати. Залишившись одна, Орися почувалася жахливо — їй було і шкода Павловського, і соромно перед ним. Але що вона може вдіяти? Вона ж не винна, що покохала іншого, перш ніж зустріла його! Важко зітхнувши, дівчина замкнула двері, роздяглася й лягла на невелике ліжко, забувшись тривожним сном.

Наступного дня Орися зважилася вийти зі своєї кімнати. Козаки всю ніч тримали фортецю в облозі і зранку знову почали обстріл із гармат. Солдати Потоцького мужньо відбивали атаки, але всі розуміли, що вони приречені, якщо не підійде підкріплення. Однак чекати допомоги не було від кого. Залишалося тільки домовлятися.

—