Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

— Ну, я одружусь, як тільки знайду її, — уточнив Валеріан.

— Ясно, — з розумінням відповіла Булька, — утекла саме перед весіллям, еге? І злякалася сімейних зобов’язань?

— Щось таке, — відповів Валеріан.

— Може, вона тебе не кохає? — далі коментувала Булька, повільно просуваючись повз кухаря булан-батора; той розтинав восьминога, що відчайдушно звивався, на кілька шматків, які не переставали звиватися й після того.

— Та ні, насправді вона в мене закохана до нестями, — відповів Валеріан, додавши до голосу трохи більше впевненості, ніж у нього реально було.

— Звідки ти знаєш? — запитала Булька.

Один з кухарів щось проревів до іншого. Той кинув йому загорнуту в мішечок каністру. Коли її відкрили, там було щось схоже на ягоди для гарнірування страв, але, придивившись, вони побачили очні яблука.

— Вона бореться зі своїм страхом, — відповів Валеріан. «А я борюся з бажанням проблюватися. І в яку ж халепу попала тут Лорелін?» — Які ще тобі потрібні докази? — І, маневруючи разом з Булькою по цій мерзенній кухні, він прошипів:

— Ні до чого не торкайся!

— А як же ти? — запитала Булька. — Ти сам її кохаєш?

Валеріан не відповів. Він згадав той свій миттєвий шок, коли Булька перевтілилась у Лорелін. Згадав, як у нього не було навіть бажання спокусити цю ілюзорну жінку. Не те, щоб сама фантазія була поганою, ні, але його серце негайно її відхилило. Він не хотів просто любитися з нею. Він хотів…

— Так, — відповів він, — я справді її кохаю.

— І ти її відпустив?

Валеріан розкрив рота, щоб рішуче це заперечити. Зрештою він навіть не відійшов від неї, адже її зловив на принаду булан-батор і за кілька секунд відтягнув геть від нього. Одначе він таки «відпускав» її, у прямому й реальному сенсі слова. Він робив це щоразу, коли кидався у розгул зі «співробітницями». Щоразу, коли, торкаючись її, сміявся, тим самим заперечуючи серйозність, яка стояла за їхнім фліртом.

Так, він відпускав її, замість того, щоб усім серцем триматися за неї.

І він підсумував, радше для себе самого, ніж відповідаючи гламоподові:

— Іноді маєш щось втратити, аби зрозуміти, наскільки воно тобі дороге.

Зненацька перед ними замаячила якась постать, і думки Валеріана вернулися в реальність. То був стражник, що ревів на Творіння. Але Булька не знітилася, удала, ніби щось відповідає. Стражник схопив її за руку й заштовхнув їх до черги з булан-баторів.

— Гадаю, він хоче, щоб ми до них приєдналися, — зауважив Валеріан, коли Булька хитнулася вперед, трохи втративши рівновагу.

— Не впевнена, що це буде правильно, — відповіла Булька.

— Здається, особливих шансів він нам не залишив.

— Що ж, куць виграв, куць програв, — промуркотіла Булька і стала в чергу.

Кожному з булан-баторів давали величезну тацю, на яку стосами складали різноманітні смаколики. Серед них були шматки ніби фруктів та овочів, з яких Валеріан не впізнавав жодного. Порізані та складені невеликими вежами фуршетні страви булан-баторських розмірів. Скибки… чогось… загорнуті у шкіри медуз і политі таким гострим соусом, що Валеріанові пекло в очі навіть під Бульчиною завісою. Випотрошені морські істоти, наполовину риби, наполовину жахливі нічні примари, простягнуті на тарілках, з очима, якими вони бачили за життя, що прикрашали їхні мертві тіла, насаджені на невеликі рожна.

Черга істот з підносами була довжелезна й тягнулася далеко попереду й позаду Творіння. Валеріан припустив, що вони обслуговують величезну зголоднілу юрбу. Прочинилися двері, і вони, разом з армією офіціантів, унесли смаколики до зали, супроти якої широкі кухонні зали були схожі на буфет.

Попри те, що делікатеси булан-баторів мали гротескний вигляд, головна брама, а тепер вже й ця зала їхнього палацу свідчили про те, що в їхній мові був відповідник до слова «розкіш». Зала була грандіозна, завдовжки щонайменше метрів дев’яносто і принаймні наполовину менша заввишки та завширшки. Підлога, вимощена плиткою теплого коричневого кольору, мала складний декор. Її вкривав довгий жовто-червоний килим, який простягався так далеко, що Валеріан не бачив його кінця. Зроблені з прозорого матеріалу стіни мали вигнуту форму та були скріплені товстезними металевими скобами. За ними відкривався неймовірний краєвид із зірками й космічними кораблями. Велетенські колони були рівномірно розподілені по всій залі… і так само рівномірно повсюди, як помітив Валеріан, стояли стражники. І було їх чимало.

— Що тут відбувається? — запитала Булька стривоженим голосом.

— Гадаю, триває обід, — відповів Валеріан.

Бульчин голос був таким, ніби вона ось-ось заплаче:

— Ми — прибиральники посуду! Найжахливіший кошмар будь-якого актора! Нікому про це не кажи, добре?

— Знаєш, ти б краще подякувала зіркам за те, що вони зійшлися так щасливо, що ми не стали основною стравою! — прошептав Валеріан у відповідь. — Уяви собі: ти граєш роль, а не виконуєш роботу. Роль такої собі дівчинки без грошей і заробітку, яка прагне зійти на вершину успіху.

Булька засопіла.

— А в мене є відвага? — спитала вона.

— Авжеж, — відповів він, — ти можеш бути відважною.

Вони просунулися досить далеко, і Валеріан зміг розгледіти їдців. Певніше єдиного їдця. У дальньому кінці зали, на масивному троні, висіченому із сірої кам’яної брили та прикрашеному хитромудрим позолоченим різьбленням, зсутулився булан-батор із золотою короною на голові. Його Величність відкушував шматочки з кожної страви, яку йому підносили. Позаду нього було кругле вікно, з якого відкривався геть недоречний в цій ситуації чарівний космічний пейзаж, а обабіч височіла пара статуй.

Валеріан здогадався, що то був імператор цієї раси Булан Третій. Він мав вилупаті очі, що жевріли червоним відблиском, а по всьому його тілу йшла чи то червона розмальовка, а чи татуювання. Картина того, як падала його щелепа, розкривалася пащека, і їжа щезала в ній, гіпнотизувала й водночас жахала. Невелику здебільшого кількість їжі, яку він лишав на тарілці, офіціанти викидали в отвір з решіткою поруч із троном.

А біля нього його дружина в дивній