Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

Валеріан знався на булан-баторах краще за багато інших речей, але вирішив, що ознайомлення Бульки з цією інформацією не додасть їй впевненості у виконанні нею ролі. Найпевніше вона просто розвернеться й побіжить у зворотному напрямку, і, як по щирості, це було б доволі розумною відповіддю, на відміну від того, що вони збиралися робити. Але ж Лорелін була там, і він знав, із чим їй там доведеться зіштовхнутися. Він мав її визволити.

— Знаєш, трохи імпровізації тобі не завадить, — перебив її Валеріан. Йому не дуже й хотілося, щоб його знову поглинув гламопод, але час хутко спливав. Лорелін усе ще перебувала в тому палаці, а командувач і далі залишався зниклим безвісти. Він іще раз згадав останню Бульчину гру в ролі Лорелін і його самого в дитинстві, і зараз, коли його злість ущухла, він мусив визнати, що робота Бульки була справді дивовижна.

— Ну ж бо, починай!

Булька зітхнула.

— Гаразд, — нерішуче проказала вона, — повернись!

Вона зайшла Валеріанові за спину, простягла руки й охопила його ними. Далі на якусь мить вона поклала голову йому на плече, а потім почала прудко вивертатися й соватися.

Валеріан незграбно ступав, несучи на собі чужинця, неначе якусь химерну мантію, і пристосовуючись до нового тіла. Раптом Булька зарепетувала:

— Так нечесно! Ходити з такими нігтями! Я маю зробити манікюр!

— Ходімо вже, — наполегливо відповів Валеріан, і вони вдвох вийшли з укриття та попрямували до палацової брами.

Цей досвід був геть відмінний від того, коли вони в тандемі з Булькою грали Джоллі-сутенера. З-під укриття Валеріан помітив, що вони хитаються врізнобіч. Було схоже на те, що істота, в яку вони перевтілилися, чимало перед тим гильнула. Він замислився, чи бувають булан-батори п’яними.

— Стривай, що ти робиш? — запитав Валеріан.

— Дай мені ще секунду, щоб трохи наломитися, — сварливо відповіла Булька.

— Давай швидше, — прошипів Валеріан, озираючись крізь неї довкола, — на нас дивляться!

— Я ж тобі казала, що мені потрібні репетиції!

Валеріан схвильовано спостерігав за тим, як вони наближалися до брами. Один зі стражників штовхнув у бік свого приятеля, але на ту мить Булька вже впоралася з вайлуватою, хисткою ступою і тепер ішла хоч розкарякуватою, але схожою на булан-баторську ходою. Величезна металева брама розчахнулася, пропускаючи їх. Стражники підозріло спостерігали за тим, як вони проходили, але нічого їм не зробили.

Валеріан насмілився повірити в те, що з цим вони впоралися успішно.

— Вже набагато краще, — сказав він Бульці, — в тебе це чудово виходить!

— Повір мені, це важче, ніж грати фатальних жінок, — промурмотіла Булька.

Думки Валеріана мимоволі повернулися до її ролей: танцівниці кабаре, покоївки, дорослої школярки.

А також Лорелін.

«Лорелін, будь-ласка, залишайся жива-здорова».

— Пане генерале, — повернувся Неза до свого командира, — ми знову вийшли на майорів слід.

— О, це чудово, — сказав Окто-Бар, — і де ж він?

Неза занепокоєно наморщив лоба:

— На території булан-баторів, — відповів він.

Окто-Бар здивовано підняв брови і ступив крок до мапи, щоб подивитися самому.

— Ви впевнені, що тут немає помилки?

— Ні, пане генерале. Він саме там.

— Як це можливо? — запитав генерал. — Туди ніхто не може потрапити!

— Та й звідти так само ніхто не виходить.

Неза мав заклопотаний вигляд, заклопотано почувався й Окто-Бар. На той час політичні відносини між станцією та народом булан-баторів були напружені. Їхній правлячий імператор Булан Третій заборонив усім іншим розумним істотам вхід до їхнього сектора. Пліткували, що всім там насправді порядкувала його дружина Нопа Прекрасна, а сам Булан піклувався лише про підтримання та поширення власного культу, а також про величезні обсяги їжі для задоволення своєї ненажерливості.

Генерал постановив:

— Нам буде потрібне підкріплення. З’єднайте мене з міністром.

— Слухаюсь, пане генерале.

Оце схрещення себе самого, Бульки й того булан-батора, яким вони прикидалися, Валеріан врешті-решт вирішив охрестити Творінням. І тепер це важенне Творіння прокладало собі дорогу у величезній кухні. На думку Валеріана, та кухня була справжньою кімнатою жахів.

Уздовж стіни висіли предмети, які природно було б бачити або в стародавній збройній палаті, або ж у камері тортур. Ножі, філейні інструменти, гаки, сокирки, пилки — їхнім призначенням було перетворювати на їжу великі й жорсткі шматки м’яса. Зі стелі звисали вервечки сушених рослин, фруктів та перчин різних видів. А також тваринні стегна, цілі ракоподібні та риби, відірвані щупальця. Над столами білим яскравим вогнем палали світильники, а «запаси» зберігалися по кутах і чекали на приготування. Приголомшливе різноманіття створінь тримали в баках, клітках або підвішеними до стелі.

Столи були залиті кров’ю, сукровицею та іншими рідинами. Десятки булан-баторів у білих фартухах, схожих на моторошні полотна божевільних художників, безупинно витягали майбутню їжу з баків або кліток і клали її на столи, де вона нерідко судомилася в безсильному протесті, а потім величезні леза глухо й зловісно стукали, вбивали, подрібнювали, різали на шматки, нарізали кубиками та вирізали філе. Уперше з тієї миті, як вони з Булькою стали однією командою, Валеріан був їй вдячний за те, що вона вкрила йому носа так щільно, що він утратив нюх. Він і знати не хотів, яким був той кухонний сморід. Тьохкання у власному животі йому було досить.

— Матінко моя рідна, ця публіка геть-чисто схиблена на їжі, хіба не так? — поділилася спостереженнями Булька.

— Ага, — відповів Валеріан, — у тому вся їхня культура. Той з них, хто має більше влади, має право більше з’їсти. Можливість жерти все й у великих кількостях — то символ їхнього статусу.

— Я можу запитати, що ми тут шукаємо? — промурмотіла Булька.

— Мою дружину, — відповів Валеріан.

— Он як, то ти