Ірина Сергіївна Потаніна - Історія однієї істерії

Здається, моя тривога передалася Шумилову і вплинула протилежно до бажаного.

— Негайно поясніть, у чому річ! Де ви? Я відмовляюся відповідати на запитання, причини яких не розумію…

— Тихше, спокійно, — я дала задній хід, — усе добре. Мені просто дуже хочеться знати, що сталося з вашим складом… Я потім усе поясню… Це пов’язано з моїми передчуттями. Дуже прошу вас відповісти…

— Якщо я не помиляюся, всі речі, які належать нашому журналу, сьогодні в другій половині дня перенесли в наш новий офіс.

— Хто переніс?

— Робітники. Та що сталося?

— Робітники. Ну, звісно, вже вісімдесят п’ять років без них нічого не обходиться! Як звичайно. Люди, які ні про що сном-духом не відають, виконують чиїсь необдумані накази, і доводять до…

— Катю, з вами все гаразд?

Ну про що з ним можна було говорити?! Я сказала безвідповідальному видавцеві „добраніч“ і побажала щасливого перебування в новому офісі. На запитання відповідати відмовилася, пообіцяла в свій час усе й усім пояснити. Натисла відбій на слухавці, витерла краплі поту з чола, та заходилась подумки журитися.

„Ну чому?! За що?! Тільки напала на слід, як він миттю стирається. І головне, ким?! Самим клієнтом. Тим, хто найбільше зацікавлений у наявності цього самого сліду. Тим, кому я так щиро хочу допомогти, а замість подяк постійно отримую самі стусани… — мені стало до знемоги кривдно. — Запитується, що мені робити тепер?“ Про те, що тепер робити Ксенії, я чомусь не думала.

Оголосила все, що сталося, диверсією, підлаштованою долею особисто для мене, й вирішила вважати подальшу метушню марною. Якщо вже вищим силам спало на думку не дозволяти мені знайти Ксенію, то чого й пнутися? Звичайно, коли Ксенія зрозуміла, що батько переїжджає, вона поквапилася полишити свою криївку. Тепер вона може бути де завгодно.

Я ще раз задерла голову й навіщось показала кулака горищним віконцям.

— Ну, Ксюшко, ну, постривай! — уголос промовила я, ще трохи глуха після дискотеки, не цілком керуючи гучністю власної мови. — Я знайду тебе, Ксеніє! Ось побачиш, знайду! Для твого ж, Ксеньчиного, блага!

— Не кричіть! — сухим пострілом пролунав низький жіночий голос. Я здригнулася. Від рогу будинку відокремилася постать. Коротка хлоп’яча стрижка, темні напружені очі, що дивляться спідлоба й водночас із викликом, велика дорожня сумка, перекинута через плече. — Заради Бога, припиніть кричати…

Сумнівів бути не могло. Переді мною стояла Ксенія Шумилова. Я ошелешено завмерла. Заплющила очі, потім розплющила знову. Ксенія не зникала. Не відриваючи погляду від її обличчя, я потяглася до сумочки, де лежав стільниковий телефон.

— Стривайте, — я раптом відчула, що Ксенія дуже нервує, — не дзвоніть поки що нікому. Мені потрібна допомога. Мені потрібна конфіденційна допомога. Розумієте?

Я закашлялася. Швидше, щоб виграти час і зміркувати, що ж потрібно говорити, аніж через кволе здоров’я.

— Так… Звичайно… — до мене нарешті почало доходити, що переді мною зовсім не примара й не злочинниця, а налякана дівчина, яка просить допомоги. — На жаль, я залишила машину вдома. Пропоную пройти пішки до мене в офіс. Тут недалеко.

— Ні, — швидко промовила Ксенія, — я до вас не піду…

— А куди ти підеш? — м’яко запитала я. — На горище тепер потрапити не вдасться…

— Звідки ви знаєте про горище? — за весь час нашої розмови Ксенія жодного разу не поворухнулася. Кожен м’яз напружений, руки в кишенях, ноги на ширині пліч… Коротка шкіряна курточка, черевики на дуже масивній підошві. Дивна дівчинка. Дуже дивна. — А, Кілер, — вона здогадалася сама. — Мені слід було б припустити, що він вибовкає.

— Він думав, що рятує тебе, — навіщось я заступилася за діджея. — Ми з Тигрою сказали, що на тебе полює злісний маніяк…

— Майже вгадали.

— Ксюшо, не будемо ж ми вічно стояти тут? У мене вдома зараз нікого нема. Чоловік поїхав провідати батька… Залишиться там ночувати. Ми зможемо спокійно поговорити… Ходімо.

— Чорт! — вилаялася Ксенія і, здається, впокорилася. — На горищі в батька було так зручно. Треба було йому затіяти цей переїзд саме зараз. Добре, я піду. Але врахуйте, я повірила вам. Ви говорили про благі наміри… Якщо обдурите — Господь вам ніколи не простить… Ночами приходитиму. В кошмарах. Зрозуміло?

Я мимоволі сахнулася, бо виразно відчула хвилю затятого божевілля, що виходило від Ксенії. Не люблю зв’язуватися з психами. Їхня непередбачуваність, як правило, губить будь-які надії, а емоційність позбавляє можливості тверезо міркувати. Знаю по собі.

— Ви боїтеся мене, — раптом помітила Ксенія.

— Боюся, що ми не домовимось, — чесно відповіла я. — Подібне зазвичай відштовхується.

— Подібне до чого?

Здивований погляд Ксенії підстьобнув моє кокетування, і я вирішила пояснити:

— Подібне одне до одного. Я теж люблю приходити в кошмарах.

Здається, божевілля дівчини було вдаваним. Бо тепер воно миттєво розчинилося та поступилось місцем найбанальнішій і найдоречнішій у даному випадку підозріливості.

— Вибачте, а ви посвідчення мені не покажете? — Ксенія вже готова була йти, але тепер знову насторожилася. Вона зупинилася з таким уперто-напруженим виглядом, що складалося враження, начебто вона щосили чіпляється підошвами за землю.

— Ти дійсно думаєш, я з міліції? — я зрозуміла, що мимоволі викликала в дівчини недовіру.

— Ні. Про міліцію я Кілеру набрехала, щоб вам на очі не траплявся. Я з вікна бачила, що ви до батька в офіс пішли. Розуміла, що ви його потім розшукуватимете. Але ж у приватних сищиків теж мають бути якісь посвідчення…

— Слухай, не будь дитиною, — обірвала я її вже на підвищених нотах. — Ти кажеш, нібито знаєш, хто я, впізнаєш мене в обличчя й відразу вимагаєш документів, які б підтверджували особу… Це нерозумно.

— Нерви, знаєте. Не лякайте мене більше цими своїми слівцями.

— Якими?

— Ну, там, „люблю приходити в кошмарах“ і таке інше. Я зараз не схильна до подібних жартів.

— Зрозуміло, — терпляче погодилась я. — Ходімо. Не знаю, як щодо заспокоєння нервів, але гарячий чай і смачну вечерю я