Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Добже, пойшлі. Може, то і справді кіт.

Вартові почимчикували до навісу біля воріт і через кілька хвилин уже забули про невеличкий інцидент. Перевів дихання і Богун, який втискався в шорстку поверхню стіни на два сажні вище мосту. До болю в пальцях тримався за щілини між вищербленою цеглою і тривожно прислухався до ударів власного серця. Нарешті можна було рухатись далі. Тихо і плавно, немов велика кішка, кинув він треноване походами тіло і вчепився в залізну палицю, що стирчала наверху стіни і слугувала, очевидно, для якогось протиштурмового приладдя. Рвучко підтягнувся і за мить був уже на стіні.

Хвилину вдивлявся в напівосвітлену галерею, що йшла вздовж внутрішньої сторони муру. Нікого. Лише звідкись здалеку чулись приглушені голоси. Іван крадучись пішов на них. За кілька хвилин побачив прочинені двері у стіні з внутрішньої сторони брами, з яких вихоплювалось жовтувато-примарне світло ліхтаря. Судячи з голосів, там були ще троє-четверо вартових. Богун подивився навколо. Світилось у чотирьох вікнах північної вежі, двох – західної, і яскраво сяяв десяток вікон об'ємистої будівлі, що була причеплена до стіни між північною і східною вежею. Звідки почати?

Помисливши, Іван попрямував саме до об'ємистої будівлі. Було схоже, що це й був палац, у якому мешкала родина Конєцпольського.

З галереї дерев'яні східці вивели Богуна у напівтемний коридор всередині муру. Тут пахло сирістю і димом від розташованих через кілька кроків один від одного ліхтарів. Іван швидко пройшов коридором і за мить уже гулькнув у темряву замкового подвір'я. Роздивився. У кількох сажнях від стіни росла одинока осика, немов навмисне посаджена для того, щоб з її гілля зазирати у вікна палацу. Іван підскочив і вхопився за нижню гілку, відчувши долонями шорстку теплу кору. З найнижчої гілки перейшов вище і ще вище. Перевів дух лише тоді, коли зрівнявся з верхнім освітленим поверхом. Під ним залишалися ще два поверхи. Ховаючись серед листя зазирнув у найближче вікно.

У досить великій залі з доброю сотнею свічок у срібних канделябрах, із кам'яною підлогою і оббитими темним дубом стінами не було нікого. На протилежній вікну стіні висіли мисливські трофеї – кілька десятків лосячих, медвежих, оленячих, вовчих і кабанячих голів. Довгий, укритий білосніжною скатертиною стіл очікував, очевидно, вечері. У сріблі і кришталю посуду плавилися вогники свічок. Двоє освітлених вікон ліворуч виходили до тієї ж кімнати. Скрадаючись, Іван переліз на протилежну гілку.

Тут відкривалася дещо інша картина. Серед важких полиць, заставлених книгами в темних пергаментних палітурках, походжав чернець-єзуїт, на ходу перегортаючи пожовклі сторінки об'ємистого фоліанта. Задумливо бурмотів щось і час від часу, під впливом власних думок, вимахував рукою і щось голосно декламував латиною. Богун деякий час спостерігав за ним, потім, зітхнувши, почав сходити вниз. Залишалася ще надія побачити ту, котру шукав, на двох нижніх поверхах.

Але надіям Богуна не судилось справдитися. Половину другого поверху займав кабінет Станіслава Конєцпольського, посеред якого у фотелі, за великим письмовим столом, сидів господар, старанно щось виписуючи на аркуші паперу білосніжним гусячим пером. За рештою вікон виявилася гостина кімната зі стінами, завішаними різноманітною зброєю, і мармуровою пащею каміна, у котрій, не дивлячись на теплий літній вечір, танцювали жовті язики полум'я. Іван уже хотів сплигнути на землю, коли раптом почув знизу кроки і тиху розмову. Дві літні жінки, очевидно кухарки, простували повз стіну палацу до північної вежі, несучи важкого казана, з якого йшла пара. Іван притиснувся до шорсткого стовбура осики.

– Обережніше, Стехо! Ще обваримось… От темрява, нічого не видно.

– Йдемо, тут ніби рівно, ти, головне, під ноги дивись.

Кроки віддалилися, і десь рипнули двері. Богун ще хвилину почекав і скочив на землю. Без надії поглянув у вікна першого поверху – три пусті кімнати, з яких жодна не нагадувала помешкання молодої жінки. Іван на мить розгубився. Коли він відважився на відвідини замку, все видавалось дещо простішим. І тепер, серед громаддя стін, веж та дерев'яних навісів він просто не знав, куди податись. Постоявши хвилину, вирішив йти навмання.

Нарешті через довгу годину блукання нетрями замку, забруднений сажею з закіптюжених стін, глиною з вогких коридорів підземелля, з павутиною на одязі і з розкуйовдженим оселедцем, Богун вирішив повертатись. Тепер йому здавалось, що всі намагання знайти Ганну марні, і її тут немає. Справді, хіба він упевнений, що вона проживає в замку Конєцпольського? І в яких вони відносинах? З підслуханого ранком діалогу він зрозумів, що вони родичі. Але чи близькі? Помисливши, Іван вирішив перенести пошуки на завтра. Попри свою безшабашну запорізьку вдачу, він добре розумів – якщо його упіймають зараз тут, буде непереливки. Не виключено навіть, що голова його займе своє місце на залізній шпиці над ворітьми замку. Польські магнати не любили у власних володіннях непроханих гостей. Особливо, якщо гості ці прибули з козацького Запоріжжя.

Швидко піднявшись на галерею, яка проходила по верху муру, Іван попростував до місця, де він півтори години тому ступив на заборонену територію гетьманського володіння. Хотів уже перехилитись над чотирисаженною безоднею, коли почув у темряві приглушений зойк.

– Хто тут? – у мелодійному голосі не відчувалось страху, лише напруження.

Іван завмер. Цього голосу він не забув. Просто зараз не міг повірити, що перед ним та, котру марно шукав тільки що в замку.

– Ганно? – власний голос видався Івану чужим.

Вона не відповіла. У примарному світлі молодика, що тільки зійшов над обрієм, спрямувавши в небо ріжки свого тоненького серпика, Богун бачив лише її силует – струнка постать у сукні з осиною талією і пишною спідницею, по плечах розсипались густі розпущені коси, одна рука лежала на камені муру, друга опущена вздовж тіла.

– Я шукав тебе.

– Пан був би надзвичайно люб'язний, якби не наближуючись пояснив, чого йому потрібно! – скоромовкою відповіла вона.

– Не бійся! Я… я хотів тебе бачити.

– Хто вам сказав, що я боюсь? Коли я покличу сторожу, боятися потрібно буде вам.

– Зачекай! Я Іван, пам'ятаєш?

– Я бачу лише лиходія, котрий, криючись, проник до чужого дому. Яка мені справа до його імені?

Богун ошелешено замовк. Коли він здирався по стіні, а потім, криючись, зазирав у чужі вікна, тоді зовсім не думав, що скаже їй, якщо нарешті зустріне. Тепер у його голові проносився цілий вихор думок, і він не міг дати їм ніякої ради. Розгублено підняв руки, немов захищаючись від непорозуміння в цій дивній ситуації.

– Не задля злодійства я тут… Ганно, я… невже ти зовсім не