Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

й… Чула ж вона, що таке буває й між жінками. Ні, вона, бувало, разом з дівчатами милася під душем в університетському гуртожитку, але там було тільки споглядання, цікавість: а які груди, живіт, дупка у Галі, Каті, Тоні… Ну, веселилися, реготали, бризкали водою… Тут же було зовсім інше, її наче підхоплювала якась невидима сила й затягала у дивну бездонну глибину. Вона падала, й голова крутилася в цьому падінні дедалі більше, роблячи безмірним її щастя. Коли ж взялася мити ноги Таумі, то мимоволі (ні, усвідомлено!) опустилася на коліна. І в якийсь момент не стрималася й притулилася губами до лона з ледь-ледь помітним волоссям. Тут вона відчула, як на її обличчя щось полилося. Ні, то була не вода, то було те, що вона читала в якийсь книжці, в еротичній літературі називають «золотим дощем». І Зіна не тільки не відхилилася, а стала його з насолодою пити.

З лазні вона виходила покірною слугою, а може, й рабою Таумі. Таумі, яка дозволила собі навіть кілька разів тернути її, Зінину спину. Вона боялася глянути на свою хазяйку і прагла цього.

За столом же Таумі трішки пригубила вина, навіть похвалила. Правда, з’їла всього по дрібці салату з капусти і курячого м’яса. І домашній грушево-яблучний сік похвалила.

Вона взагалі була в ударі. Таумі розповідала про своє дитинство. Про маму, сестричок і брата. По те, якою вона була тоді неслухняною. Відчувала — від неї чекають іншої розповіді. Про ті ж зустрічі з високопоставленими особами і знаменитостями. Про численні покази й фестивалі моди. Але чомусь не могла й не хотіла про це розповідати. Не тому, що відчувала до цих людей зверхнє ставлення. Вона чи не вперше за багато років цим людям по-справжньому довіряла. Відчувала до них симпатію. Як тоді, в дитинстві, про яке розповідала, до своїх ровесників. Іноді до мами і брата Ліонеля. Іноді? Вона здивувалася сама собі, своїй згадці. Іноді…

Що ж до Зінаїди, яка ледве встигала перекладати, то вона робила це наче в тумані. Слова Таумі проходили через її свідомість, перетворювалися в українські. Слова Георгія Семеновича, і Софії Петрівни, і Валерії, котра також сиділа за столом і дивилася на гостю якось так… Іронічно-закохано. Вони переправлялися до Таумі, стаючи англійськими, наче самі по собі.

В якийсь момент у пориві відвертості Зінаїда, що задихалася від ніжності до Таумі, сказала, що, мовляв, у Кукурічках є її фанат. Який її обожнює. Як цікаво, сплеснула руками Таумі, вона хоче з ним познайомитися. Це чоловік, так?

— Чоловік, — сказала Зінаїда і подумала: як же вона покаже бідного Івана?

А пізно ввечері, коли Зінаїда сказала, що спатиме в іншій кімнаті, щоб гості не було тісно, Таумі заперечила — ні-ні, у вас широке ліжко. Зінаїда лягла в те ліжко і боялася доторкнутися до пахучого голого тіла.

— Роби те, що ти хочеш, — почула вона шепіт Таумі.

Рука Таумі взяла її руку. Потім Зінаїда сповзла вниз, обціловуючи живіт Таумі. Потім її гарячий язик торкнувся лона супермоделі.

То була найщасливіша ніч у житті вчительки англійської мови.

Ця ніч несла її на крилах до зір.

Але й вона сама ставала великою зорею, яка раптом зійшла над Кукурічками.

Захоплена екстазом, в якому перебувала, Зінаїда не почула дивного звуку, що народився і став рости. Зате почула Таумі.

— Що це? — злякано спитала вона.

А що Зінаїда не почула, то Таумі повторила запитання ще раз. Зіна відірвалася від солодкого розпашілого вулкана. І мороз враз побіг по її шкірі. По всьому селу гавкали собаки. Але крізь їхній гавкіт наростав якийсь інший, пронизливий звук. Зінаїда вслухалася, і ще більший жах оповив її єство. Вона знала, що то за звук. То вили вовки. Не один вовк, а хтозна-скільки. Здавалося, вовки стоять близько, поруч, за стіною.

— Мені страшно, — прошептала Таумі.

— І мені, — сказала Зіна.

Вони не даремно боялися.

Цієї осінньої ночі маленьке поліське село справді було оточене вовками. І не тільки ними. Звірі з довколишніх лісів стали відчувати незрозумілу тривогу ще минулої ночі. Вовк і вовчиця, що жили в лісі кілометрів за двадцять, а може, й більше від Кукурічок, раптом відчули дивну, незбагненну тривогу, а за тим не менш дивний поклик першими. Вони не знали, що означає цей нечутний дратівливий звук, що наростає у їхніх тілах. Але вони відчули: треба кудись іти, хтось чи щось їх кличе, й цьому поклику несила опиратися. Вовк і вовчиця, не змовляючись, рушили в дорогу і вранці спинилися у лісі неподалік села. Цілий день ішли до цього ж лісу вовки зі всього Полісся й навіть розташованої південніше Цуманскої пущі та північніших заприп’ятських білоруських лісів. Декотрі бігли, боячись спізнитися. Якби вони навіть уміли говорити у відповідь на запитання, що чи хто їх кличе, не змогли б відповісти. Бігли також зайці й лисиці, трюхикали дикі кабани, по-місцевому дзіки, стрибали з дерева на дерево білки. Самотній лось, що взимку приблукав до лісу на схід од Ковеля, теж відчув тривогу й пішов, ламаючи хащі, на захід. Летіли ворони й дрібне птаство, а сови попрокидалися посеред білого дня і полетіли, раз по разу сліпо наштовхуючись на гілля високих сосон і ялин. Ряба поліська тигриця-рись облишила підстерігати пару зайців, улюблену стежку яких вона виявила напередодні, й помчала на південний захід. Рушило й стадо зубрів із новоствореного національного парку, але вони зрозуміли, що не дістануться до наступної ночі в якесь заповітне місце, спинилися засапані й спітнілі та натужно й тривожно заревіли.

Посеред ночі ж трубно ревів під Кукурічками лось, і це розпачливе ревіння змушувало рухатися кров, що стигла в лосячих жилах, бо ж він відчував близьку присутність цілої зграї вовків. Те, що неподалік зібралась дика звірина, відчули не тільки кукуріцькі пси, а й коти, що позабивалися із злісним безсилим шипінням по хлівах і горищах, а котрі ночували в хатах — під ліжками та припічками. Заревіли корови, заіржали од страху коні — їх тепер мали з десяток місцевих господарів, а в Круцихи замекала четвірка єдиних у Кукурічках овець.

Цей концерт звіриного відчаю не могли не почути мешканці села. Попрокидавшись, вони прагли збагнути, що ж сталося. Декотрі, сміливіші, виходили надвір, щоб перевірити, чи не навідалася, бува, й до їхнього села загадкова звірина — чупакабра — про яку останнім часом стільки трандючили по телевізору і писали в газетах, яких, хоч і небагато, досі передплачували свідомі кукурічківці.

На дворах непроханих гостей не було, зате