Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

хмара, пахло дощем, вдалині гриміло, і розтинали небо блискавки.

– Дивіться, – кажу, – діду Свириде: на небі блись-блись виходить, а в Гітлера не вийшло. А скільки того лементу було: «бліцкріг», «бліцкріг!» А на ділі вийшло «пшик-кріг!» Чому воно так, діду Свириде!?

– Як не вийшло?! Вийшло, та ще й як вийшло. У Гітлера ще краще вийшло, як у цигана.

– У якого цигана?

– У Михея!

– У якого Михея?

– Михея не знали?

– Ні!

– Тю! Що ж ви тоді знали!? Було це давненько, ще й на першу германську війну не зав’язувалось. Молодим я тоді ще був – було мені не більше, як років, може, шістдесят п’ять. Стеріг я того року бакшу. У нашому селі тоді циган жив, Михей, – усім циганам циган. Летить, було, на коні, так не тямиш, чи кінь його мчить, чи він коня ногами несе. Частенько навідувався до мене на бакшу. Ходить, було, придивляється.

– Кавуни, – каже, – в тебе, Свириде, добрі.

– Кавуни, – кажу, – непогані. Вистигли кавуни.

От одної ночі так, як оце тепер, дуже нахмарило. Почалася буря. Грім, дощ, блискавки… Я в курені заховався, а сам з бакші очей не спускаю. Як блисне блискавка, – на бакші все видно. Блиснуло – я й помітив, що хтось із ярка в кавуни поліз. Я за вила та понад ярком і собі туди. Блисне блискавка, – я пригнусь, стемніє, – підбігаю. Підбіг, присів у полину на межі. Блиснуло – бачу, хтось у чувал кавуни збирає. Я ближче! А воно гримить, а воно гримить! Підійшов я близенько до злодія… В цю мить як блисне, – я його трійчатами як блисну! – так воно тільки – іве! – та в ярок, як вихор! І чувала забуло. Я, правду казавши, і не помітив, кого я поблагословив, бо бачив тільки спину, та й то на одну мить…

На другий день приходить до мене Михей. Дивлюсь, невеселий.

– Чи немає, – питає, – в тебе, Свириде, шкибинару, чи що? Поперека дуже крутить… Учора, – каже, – буря була, так блискавкою мене вдарило. І що то, – каже, – сила Божа: раз блиснула, а на попереці аж три криваві смуги.

– А ти, – кажу, – Михею, може б, кавуна з’їв? Од поперека, баби кажуть, дуже ползительно.

– Погнили б, – одказує, – вони, кавуни твої.

Отакого було…

– А до чого тут, діду Свириде, Гітлер? І до чого «бліцкріг»?

– А до того Гітлер і до того «бліцкріг», що Гітлер отой з чувалами по Радянському Союзу блискав-блискав, а Червона Армія як блиснула – так скільки кривавих смуг на спині в Гітлера?! Рахуй: Волга – одна. Дон – друга. Дніпро – третя. Буг – четверта. Дністер – п’ята. Дунай – шоста. Вісла – сьома. Одер – осьма. Це великі смуги, а скільки малих!? Та не прості смуги, а з бубликами. Біля Сталінграда – бублик, біля Кривого Рога – бублик, біля Корсуня – бублик, біля Тарнополя – бублик, у Криму – бублик, у Пруссії – бублик, у Померанії – бублик. Це великі бублики, з маком, а малих скільки?! Так як, по-твоєму, – не вийшло «блись-круга»!? Вийшло! А ще скільки вийде! Поздоров тільки, Боже, Червоній Армії, а вона ще не раз і не так іще «блисне»!

Весна-красна

Якби моя бабуся встали

Давненько це було. Років сорок тому.

Вчився я тоді в славному місті Києві. Та й поїхав на канікули додому на благословенну Полтавщину.

Бабуся ще моя тоді були живі.

Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір’я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки – в однім недране, а в другім – уже дране пір’я.

А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й «Очеретом качки гнала» співаю.

От бабуся мені й кажуть:

– Їдеш уже, синочку, скоро.

– Їду, – кажу, – бабусю.

– Знову до Києва?

– До Києва, – кажу, – бабусю.

Замислились моя бабуся та й тяжко зітхнули. А потім і кажуть:

– А я ж у Києві так і не була. І святої Лаври не бачила. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку – діти, а потім – онуки.

– Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати, й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу – вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу.

– А назад же як я без тебе?

– Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо!

– Та боязко якось.

Умовив я таки бабусю їхати до Києва.

Тато з мамою, хоч і довгенько вагалися, та, проте, згоду дали.

Поїхали ми в город, на станцію. А до станції було верст із тридцять.

Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили.

Як побачили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить, – бабуся, затуливши очі руками, так і присіли.

– Не поїду, – плачуть.

– Та чого ж не поїдете? Та нічого страшного нема, то він свистить, щоб на путі не стояли, щоб ні на кого не наїхати.

– Та щоб ото я лізла на оте чорне та їхала! Та ніколи в світі! За що ж я там держатимусь? Біжи, хай батько вертається та забере мене додому.

А тато привезли нас до станції та відразу й додому.

– Та де ж наздожену тата, – кажу, – вже вони допіру верст десять од’їхали.

– Не полізу я на те чорне, що ото шипить і свистить!

– Та ні, бабусю, – вмовляю я, – не треба вам туди лізти, не там люди їздять, а у вагонах. От зараз подадуть вагони, сядемо й поїдемо.

– Не сяду, бо впаду.

– Не впадете. От побачите, сидітимете, як у хаті на лаві.

Подали состав, я й кажу бабусі:

– Ну, ходімте, сідати вже пора.

Підійшли ми з бабусею до вагона.

– Не полізу, – плачуть бабуся. – Пусти мене, хай уже я вмру вдома.

Я вже розгнівався й нагримав, хоч і як я їх любив, на бабусю.

– Та не страміться, – кажу, – бабусю. Он на нас усі дивляться.

Глянули бабуся такими очима, що я аж одвернувся, а потім і кажуть:

– Зав’яжи ж мені хоч очі,