Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

у дрімоту, але тут-таки з переляком підводив голову і виштовхував себе силою волі на «поверхню» свідомості й слуху. Дужче обхоплював руками щуплого, одягненого в сірий плащ Рябцева, намагався зчепити долоні на його животі в надійний замок.

Бадьорість повернулася до Аліка, аж коли жовтий «piaggio» зупинився біля будинку Рябцева на Освицькій. Тут капітан попросив Аліка почекати і повів вузькою стежиною свій транспортний засіб до голубника.

Алік, чия бадьорість уже наближалася до нуля, стояв, похитуючись, перед парадним. Дивився на темні вікна багатоповерхівки й відчував, як тіло його стає ніби гумовим, розтягнутим, але готовим ось-ось стиснутися, стягтися, скластися, зробитися маленьким і непримітним.

Уже нагорі, у квартирі, Рябцев запропонував Аліку п'ятдесят грамів «коньячного снодійного». Алік кивнув. Випили вони двічі по п'ятдесят, після чого хазяїн квартири стомлено гмикнув щось схоже на «добраніч» і зник, не сказавши, де Алікові лягати.

І Алік, що роззувся в коридорі, сам побачив канапку, на яку приліг, не роздягаючись, і відразу ж заснув.

Ранок справжнього, освітленого денним світлом, четверга настав для Аліка тільки об одинадцятій годині. Він спочатку лежав із розплющеними очима, слухаючи по-військовому рівне й чітке дихання Рябцева та дивлячись у стелю. Потім, підвівшись і опустивши ноги на лінолеум, він побачив капітана, що спав на іншій канапі. Той лежав частково накритий пледом.

Поки Алік думав, будити його чи не будити, Рябцев сам розплющив очі, знайшов дещо каламутним поглядом свого гостя, кивнув йому і знову заснув, перекинувшись на інший бік.

Алік, позитивно оцінивши той факт, що одягатися не було потреби, оскільки підвівся він уже одягненим, пройшов на кухню і заварив собі чаю. За вікном імжило, під будинком темнів лісок і виднівся рябцевський голубник, що майже зливався барвою з цим лісом. Десь у сусідів за стіною голосно говорило радіо, мовби само до себе. А хотілося тиші. Й Аліку вдалося якимось чином прибрати зі слуху неприємний радіоголос. Він уже навіть замислився про ту проблему, яка несподівано змусила його заночувати в протилежному кінці Львова. Про розв'язання цієї проблеми. Він уже собі уявляв, що його хисткі, обклеєні всякою хіпівською всячиною двері можна просто підтиснути чим-небудь, якою-небудь стамескою від низу до верху, і тоді, можливо, язичок замка сам вискочить із паза. Скільки там того язичка – сантиметра півтора, не більше. А стамеску можна буде попросити в сусідів, вони напевно мають. Та й у нього самого в сарайчику є якісь залізяки, що залишилися від батька. Там теж може виявитися що-небудь відповідне для цієї операції – Алікові вже не здавалося, що вона надто складна й вимагає особливих умінь і навичок.

– Що ж ти мене не будиш? – на кухню заглянув хазяїн у темно-синіх «боксерських» трусах. Обличчя його через неповноцінний сон іще не набуло осмисленого виразу.

– Та я ще не в собі, – признався Алік.

– Снідав? – Рябцев кивнув на холодильник.

Алік заперечливо хитнув головою і зрозумів, що треба розчесати волосся.

– Ну посидь, а я зараз! – Рябцев розвернувся і пішов.

Через кілька хвилин він іще раз заглянув на кухню, але був уже вдягненим і взутим.

– Кишені перевірив? – запитав він. – Ключа точно немає?

– Немає, – видихнув гість.

Гримнули двері. Стало тихо. Й Алік помітив, що сусідський радіоголос теж замовк. Розв’язання проблеми, як тепер твердо відчував Алік, було знайдено. Залишалося тільки повернутися додому, на Замарстинівську. Але спочатку треба дочекатися повернення хазяїна, випити з ним по філіжанці кави, з’їсти по вже далеко не вранішньому бутерброду і по-людському подякувати за те, що той посеред ночі кинувся через усе місто на допомогу йому, чоловікові, якому він нічим не зобов’язаний.

Рябцев повернувся з пакетиком, із якого акуратно виклав на кухонний стіл перед гостем декілька яєць. Алік відразу звернув увагу на брудні руки Рябцева. «Напевно, щось робив із моторолером», – подумав він.

Рябцев, підійшовши до мийки, налив собі на долоні засобу для миття посуду, довго і старанно тер долоні, а потім так само довго промивав їх під гарячою водою.

– Ну що, яєчню чи, може, по кілька сирих вип'ємо? – знову обернувся він до Аліка, витираючи руки кухонним рушником.

Алік замислився. Питання вимагало свідомої відповіді. У колишні роки, бувало, пив уранці він по яйцю-другому, особливо після серйозного гуляння. Робив у верхньому кінчику яйця дірку, пробивав протилежний кінець і вміст висмоктував за кілька секунд, заздалегідь кинувши на язик дрібку солі. Тепер уже він не п'є як раніше. Та тепер і пити нема з ким. Тільки з побратимами по духу з Прибалтики, але не так і часто вони приїжджають. А коли приїжджають – не витримує Алік більше двох-трьох застіль.

Спогади про вранішній смак сирого яйця визначили відповідь Аліка. І Рябцев зрадів. Поставив на стіл два блюдця, простягнув гостю чайну ложечку, переніс із підвіконня на стіл наповнену сіллю сільницю і всівся за стіл так енергійно, мовби збирався не снідати, а робити більш відповідальну справу, яка вимагає рішучості й ентузіазму.

Закипів чайник. Запах меленої кави збадьорив кухонне повітря.

Два яйця випилися так швидко, що Алік кинув хижий погляд на три, що залишилися, перекладені на окрему тарілку.

– Бери-бери! – кивнув Рябцев. – Час майже обідній, та й невідомо, коли ти тепер їстимеш!

«Відомо, – подумав Алік, узявши з тарілки ще одне яйце. – Якщо тільки захочеться знову в центр виїжджати!»

– Ну, вибач, що я тебе додому не підвезу, – говорив хвилин через п'ятнадцять Рябцев Алікові, коли той зав'язував шнурки на важких черевиках.

– Та не треба. – Алік, сидячи навпочіпки на підлозі, кинув погляд угору, на хазяїна квартири. – І так уже забагато для мене зробили!

– Ну, ще не забагато… Але дещо ще в мене для тебе є, – мовив загадково Рябцев.

Алік підвівся, застебнув свою джинсову куртку на всі металеві ґудзики, не зводячи погляду з нього.

Той витягнув із кишені брюк і простягнув Аліку згорнуту ганчірочку.

Ганчірочка здалася гостю важкуватою. Алік витрусив із неї на долоню ключ, липкий, чи то в мастилі, чи то ще в чомусь масному.

– Ти ж замок не міняв? – запитав Рябцев, і в його очах промайнуло занепокоєння.

– Останні років тридцять не міняв.

– От бачиш, як добре! Іноді минуле може теж принести несподівану користь.

– То це що, від моїх дверей? – здивувався Алік.

Рябцев кивнув. Його обличчя на мить набуло винуватого виразу, що майже відразу ж змінився виразом легкого, майже романтичного смутку.

– Коли-небудь я тобі розповім про ті деталі твого життя, які ти сам давно забув… Якщо ти схочеш і якщо я буду в настрої… А взагалі я з минулого взяв