Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

побачив на небі між собою та жовтим місяцем зграї ворон, що летіли у бік центру. Вони летіли йому назустріч, але, кажучи мовою пілотів, перебували вони – ворони й Алік – на різних ешелонах висоти.

Алік зупинився, не зводячи очей із сотень чорних цяток, які перетинали його особисте нічне небо. Ворони летіли мовчки, не перекаркуючись між собою, мовби про все давно й давно домовилися. Тільки шелест їхніх крил опускався униз, на землю, як звуковий доказ їхнього руху.

Зустрічне перетинання неба воронами закінчилося хвилин через п'ять, і знову небо завмерло у своїй темній одновимірності, ослабленій тільки світлом місяця.

Ось уже й коротка Варшавська вулиця залишилася позаду, і крокував він тепер по своїй, не найкоротшій вулиці Львова – по Замарстинівській.

А думки легко та невимушено віднесли його назад, до скверика біля Порохової вежі, посадовили його на лавку, на якій він уже не раз сидів, і нагадали про скупчення нечесаних, немитих, нечистих і голодних бомжів, які збиралися там щочетверга.

Ось і нині настав четвер, але, доки він дозріє до повноцінного дня, пройде ще годин сім-вісім.

«Цікаво, з'явиться сьогодні там, у сквері, ця кругловида кучерява жінка з суворим поглядом і великим фотоапаратом?» – подумав Алік. Подумав і посміхнувся, згадавши, як він здався їй бомжем!

Цікаво, як це його, вільну людину, могли вважати бомжем?! І той худий дядько, що підсів до нього на лавку минулого разу, він теж розмовляв із ним як із бомжем… Хоча що, бомжі ж теж абсолютно вільні люди, по суті, ті ж хіпі, тільки не розумом, а своєю фізичною природою. Потягнуло їх пияцтво або якийсь інстинкт на вулицю, ось і зробили вони все, щоб вулиця стала їхньою рідною домівкою.

– Наша крыша – небо голубое, наше счастье жить такой судьбою, – замугикав Алік на ходу пісеньку з «Бременських музикантів».

І раптом не зовсім виразне занепокоєння охопило його, обірвавши пісеньку з мультфільму. Алік зупинився. Замислився. Оглядівся на всі боки, однаково порожні та тихі. Ні, це було зовсім інше занепокоєння, не те, що супроводжується страхом і заціпенінням. Це занепокоєння було легшим, трохи поверховим. Та все-таки воно було присутнє.

Алік поліз до кишені джинсової куртки, витягнув мобільник із правої й переклав до лівої. Перевірив кишені джинсів. І зрозумів, у чому справа! Він шукав ключ од свого будинку, від флігеля, в якому прожив усе своє життя. Цей ключ завжди лежав у правій кишені куртки або, якщо він залишав куртку вдома, у правій кишені джинсів. Але зараз його не було, не було ніде.

Спочатку радше розгубившись, аніж засмутившись, Алік знову й знову перевіряв кишені, перебираючи пальцями наосліп дрібні гроші, якісь папірці, пігулки проти кашлю, що випали хтозна й коли з упаковки, й інші малі речові дрібнички, зазвичай звані «вмістом кишені». Ключа не було. Останні сумніви щодо його відсутності зникли, й тепер потрібно було вирішувати: що робити далі? Двері, звичайно, фанерні. Виламати їх неважко, але цим порушиться не лише внутрішній світ Аліка, але і внутрішня аура його житла. Виламувати двері – це насильство. Це однаково, що ламати руку живій істоті. А його флігель був саме живою істотою, що зігрівала його довгі роки, зберігала його спокій і душевний світ. Ні, ламати не можна. І дивно ж! Це був останній ключ! Кілька років тому Алік ще мав два ключі, але потім другий пропав, й ось тепер зник і останній…

Алік дістав мобільник, покрутив його в руці, роздумуючи: кому дзвонити й навіщо? Так, є фірми, які за сто доларів відчинять будь-який замок або сейф, але в нього немає ста доларів, та й звертатися в таку фірму – це те ж саме, що звертатися до кілерів із проханням покарати кривдника. Ні, треба придумати щось інше. Але що?…

Жовтий місяць знову привернув увагу Аліка, тільки тепер він уже подивився на нього поглядом людини, яка потребує допомоги.

«Краще б десь переночувати, а вранці вже можна спокійніше розв'язати цю проблему», – подумав він.

І здивувався тому, як недавні думки про бомжів і свободу раптом видалися глумливо-актуальними. Він теж став бомжем. Нехай хоч і на одну ніч! Зате тепер він зможе краще зрозуміти цих людей, краще відчути, що таке абсолютна свобода!

Що ж робити? Повернутися до парку 700-річчя Львова, влаштуватися на лавці, накритися газетами? Але ж і газет немає, та й не заходив він давно до цього парку. Може, там і лавок немає?

У руці пікнув телефон – палець випадково натиснув на клавіатуру. Алік опустив погляд. Подумав: кого б він міг зараз, у таку пізню годину, потривожити? Давніх друзів турбувати через таку дурницю не хотілось. У когось із них сім'ї, та й взагалі вони вже давно сплять. Не спати можуть романтики й люди одвічно нещасні, такі, що не знайшли собі в житті надійного місця.

На ці думки з'явився перед внутрішнім поглядом Аліка капітан Рябцев, розгублений, зляканий, повний сумнівів і страхів.

Зняв Алік телефон із блокіратора й набрав номер Рябцева.

– Слухаю! Що? – почув Алік уже після другого гудка.

Не спав, мабуть, колишній капітан.

– Доброї ночі, – мовив Алік. – Я тут ключ загубив… Не знаю, що робити…

– Ключ? Від будинку? – Голос Рябцева заспокоївся. – А ти де?

– На Замарстинівській, на самому початку.

– І що хочеш робити?

– Не знаю. Хочу спати, але… Ні, треба десь переночувати, а вранці що-небудь придумається…

– Ти не п'яний? – запитав Рябцев.

– Ні, я… я засмучений.

– Ну то бери таксі або попутку і приїжджай до мене! Переночуєш!

– Ні, – важко видихнув Алік. – Тут жодних машин… Та й грошей на таксі до Сихова не вистачить…

– Гаразд, тоді йди назустріч, я тебе заберу. Десь хвилин через тридцять-сорок. Куди ти за півгодини встигнеш дійти?

Алік прикинув.

– Десь до Вербової, напевно.

– Добре, шукатиму тебе там! Чекай!

Заховавши мобільник до кишені куртки, Алік розвернувся і вирушив назад, у бік центру міста, геть від рідного будинку. Просто по проїжджій частині дороги. Кілька разів застрибував на бровку, пропускаючи нечасті машини, що мчали на великій швидкості, і знову повертався на твердий, надійний асфальт.

Колишній капітан КДБ Рябцев підібрав його раніше, ніж обіцяв, що приємно здивувало Аліка, який іще не встиг дійти до вулиці Вербової.

Мчав жовтий «piaggio» через сонне місто надто швидко. Алік навіть хотів був попросити Рябцева не поспішати, але, оцінивши, наскільки твердо тримають руки капітана кермо моторолера, промовчав.

Дорога до Сихова по майже порожніх вулицях здалась Алікові цього разу надто довгою. Кілька разів він раптом провалювався