Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

що буде прекрасно мати вчительку, і вже дуже хочу, щоб швидше минали два тижні до початку навчання. Мені страх як кортить її побачити!

Розділ 23

ЕНН СТРАЖДАЄ, ЗАХИЩАЮЧИ ВЛАСНУ ЧЕСТЬ

Утім, зустрічі з новою вчителькою Енн мусила чекати довше, ніж два тижні. Майже місяць минув від історії із «заспокійливим» пирогом; саме час їй було вскочити в якусь нову халепу. Дрібних помилок, як-от, що замріявшись, вона вилила цілий глечик збираного молока до кошика з вовною в коморі замість свинячого корита чи того, що поринувши у свої фантазії, ступила із кладки прямісінько в струмок, і рахувати було не варто.

За тиждень після чаювання в пастора Діана Баррі влаштовувала вечірку.

— Найдобірніше товаристю, — запевняла Енн Маріллу. — Лише кілька дівчат із нашого класу.

Вони собі гарно бавились, і ніякого лиха не сталося аж доти, коли після чаю, ледь утомлені розвагами, проте готові скористатися першою-ліпшою нагодою побешкетувати, умостилися на траві в саду Баррі. Їхнє бажання тут-таки втілилося в гру у «виклики». Тоді серед ейвонлійських дітлахів це була справжня пошесть — кидати одне одному виклики. Почалося все із хлопців, та невдовзі й дівчата підхопили забаву. Усі дурниці, спричинені викликами й скоєні того літа школярами в Ейвонлі, могли би скласти цілу книжку, якби взятися про них розповісти.

Спершу Рубі Джилліс дістала виклик від Керрі Слоун: долізти до певної гілки на старій велетенській вербі, що росла коло ґанку. І хоч як смертельно боялася Рубі тлустих зелених гусеней, котрі обсіли крислате дерево, та гніву матері, якби порвала нову муслінову сукню, а таки спритно долізла, втерши носа Керрі. Потім Джозі Пай кинула виклик Джейн Ендрюс: проскакати довкруж саду на одній нозі, не спиняючись і не ставлячи другої ноги на землю. Джейн відважно намагалася прийняти виклик, та вже на третьому розі знесиліла й мусила визнати свою поразку. Оскільки ж Джозі Пай тріумфувала далеко відвертіше, ніж це дозволяли правила доброго тону, Енн Ширлі кинула виклик їй — пройти парканом, який огороджував сад зі східного боку; а завважмо, що ходіння парканами вимагає значно більшої вправності й обережності, ніж може здатися тому, хто ніколи цього не робив. Проте Джозі, хоч і позбавлена тих чеснот, які могли би здобути їй приязнь інших, до прогулянок парканами мала вроджену й дбайливо виплекану схильність. Парканом Баррі вона пройшлася легко й безтурботно, мовби кажучи, що така дурничка не варта жодних «викликів». Дівчата привітали її перемогу стриманим захопленням: майже всі вони могли оцінити її по заслузі, бо самі неодноразово постраждали, намагаючись пройти парканом. Джозі, переможно сяючи, зістрибнула на землю й кинула на Енн зухвалий погляд. Енн трусонула рудими косами.

— Ніякої дивовижі не бачу в тім, щоби пройти низеньким широким парканом, — заявила вона. — Я знала одну дівчинку в Мерісвіллі, то вона могла пройти по гребеню даху.

— Не вірю, — категорично відрубала Джозі. — Я не вірю, що хтось може пройти по гребеню. Принаймні ти не зможеш.

— Я не зможу? — необачно вигукнула Енн.

— Тоді я кидаю тобі виклик, — демонстративно проголосила Джозі, — на те, щоб залізти он туди й пройти по гребеню над кухнею пані Баррі.

Енн пополотніла, проте виходу не було. Вона рушила до будинку, з того боку, де стояла драбина, зіперта на кухонний дах. Усі п’ятикласниці в один голос вимовили «Ох!» захоплено, та водночас перелякано.

— Не роби цього, Енн, — благала Діана. — Ти впадеш і вб’єшся. Не слухай Джозі Пай. Це підступно — кидати виклик на таку небезпеку.

— Я мушу. Мушу захистити свою честь, — урочисто відказала Енн. — Я пройду цим гребенем, Діано, або загину під час спроби. Якщо вб’юся — візьмеш собі мого перстеника з намистинок.

Енн полізла драбиною на дах. Дівчата затамували подих, боячись навіть слово зронити. Аж ось вона видерлася на тонкий непевний гребінь, помалу випросталася й пішла, тільки тепер невиразно усвідомивши, на якій загрозливій висоті перебуває, і зрозумівши, що в ходінні по гребеню даху буйна уява їй геть не допоможе. Втім, на кілька кроків вона таки спромоглася, перш ніж сталася біда. Тоді Енн згубила рівновагу, похитнулася і впала, зісковзнувши гарячим від сонця дахом і ламаючи міцно переплетені лози віргінського винограду, що ріс попід ним — усе це швидше, ніж перелякані однокласниці внизу встигли дружно зойкнути від жаху.

Якби Енн упала з того ж боку, з якого вилізла на дах, найімовірніше, Діана тієї ж миті успадкувала би перстеника. Та на щастя, звалилася вона з іншого боку, де понад ґанком дах схилявся до землі так низько, що падіння звідти було набагато м’якшим. А проте, коли до неї, оминаючи будинок, стрімголов побігли дівчата, усі, крім Рубі Джилліс, яка мовби вросла в землю й заходилась істерично плакати, Енн лежала на землі, непорушна й бліда, серед потрощених виноградних лоз.

— Енн, ти жива? — зойкнула Діана, припадаючи на коліна біля подруги, — Енн, люба моя Енн, дай мені хоч словом знати, чи ти жива?

На превелике полегшення всіх дівчат, а надто Джозі Пай, котрій, попри відсутність уяви, вже ввижалося страхітливе майбутнє, у якому вона довіку буде затаврована як винуватиця ранньої трагічної загибелі Енн Ширлі, Енн сіла, хитаючись, і кволим голосом відповіла:

— Так, Діано, я жива, але, здається, знепритомніла.

— Як це сталося? — плакала Керрі Слоун. — Як це сталося?

Та перш ніж Енн устигла відповісти, надвір вибігла пані Баррі. При появі її Енн спробувала підвестися, але знову впала, різко скрикнувши від болю.

— Що таке? Що тобі болить? — запитала пані Баррі.

— Гомілка, — прошепотіла Енн. — О, Діано, благаю, знайди свого тата й попроси віднести мене додому. Я сама не подужаю цього шляху. І на одній нозі не дострибаю, коли Джейн не змогла проскакати навіть довкола саду.

Марілла збирала яблука в саду, коли побачила пана Баррі, який перейшов місток і рушив схилом угору. Поруч із ним ішла пані Баррі, а ззаду вервечкою дріботіли дівчата. На руках він ніс Енн, голова якої безсило впала йому на плече.

Тієї миті Марілла збагнула все. Пекучий страх ужалив її в самісіньке серце, і лиш тепер вона зрозуміла, чим стала для неї Енн. Вона й досі визнавала, що ця дівчинка їй подобається, ба навіть, що встигла до неї прихилитися, але тепер, квапливо збігаючи схилом униз, вона вже знала, що Енн їй найдорожча у світі.

— Пане Баррі, що з нею сталося? — видихнула вона, бліднучи й тремтячи сильніше, ніж будь-коли доводилося стриманій, розважливій Маріллі.

Енн, підвівши голову, відповіла сама:

— Не лякайтеся так, Марілло. Я ходила по гребеню даху