Юліан Семенов - Відчай

але більше чомусь до цього не повертався… Їдьмо, повечеряємо на Качалова, мені сьогодні сидіти годин до трьох…

У машині замислено сказав:

— Але найцікавіше те, що через чотири дні після цієї розмови в Кремлі член Політбюро Угорської компартії Ласло Райк улаштував гала-концерт в «пам'ять про героя Рауля Валленберга»… І знаєш, з ким він радився з цього приводу по лінії Міністерства закордонних справ?

— Уявити не можу, Лаврентію Павловичу…

— І я не міг. З Соломоном Абрамовичем, нашим другом Лозовським… Розумієш, куди я хилю?

— Ні, — відверто признався Комуров. — Ваша думка, Лаврентію Павловичу, завжди така несподівана, витончена, всеохватна, що я не в силі передбачити поворот…

— Не люблю компліментів, — відрубав Берія, хоч вислухав їх до кінця. — Думка як думка, нормальна думка… Оскільки країна в ізоляції, оскільки нам потрібні контактні зони, товариш Сталін може перерішити: замість процесу над агентом гестапо Валленбергом він накаже розшукати його і подарує Стокгольму. Пояснення? У нас шведської ніхто не розуміє, немає перекладачів, не второпали, хто такий, думали, мовляв, фашист маскується. Тоді що?

— Тоді погано. Адже його сильно тисли…

— Так от, нехай з ним цей ваш Штірліц попрацює в камері, ублажить, коли, як ти мені сказав, ваш «граніт» погодиться на співробітництво. Нам потрібна правда, розумієш? Абсолютна правда!

…Повернувшись від Берії до себе, Комуров роботу на дачі відмінив: нехай Ісаєв починає «розминати» Валленберга в камері. Той тепер на допитах мовчав, вимагав побачення зі своїми шведами й матір'ю… Нехай цей самий Штірліц допоможе нам дізнатися всю правду, а там вирішимо, як діяти далі.

Влодимирський відповів:

— Але ж Ісаєв одразу попередив Валленберга, товаришу генерал: «Про справи не говорити». Він цим цілком ясно роз'яснив шведові, що камера «на підслуху»… Ми можемо дізнатися правду тільки на дачі.

Комуров підвів на Влодимирського очі:

— Наказ зрозуміли?

— Так точно, товаришу генерал.

— От і виконуйте…

…Аркадій Аркадійович зустрів Ісаєва біля дверей, передав дві радіограми від сина: «Бушують вітри, пострижусь, як ти велів, обіцяли відновити зв'язок найближчими днями». У другій, більш розгорнутій, просив поцілувати маму, дякував за те, що батько влаштував її у такий чудовий санаторій і просив негайно вислати, якщо, звичайно, це не дуже важко, набір американських вітамінів.

Аркадій Аркадійович кивнув на три коробки американських вітамінів, що лежали на столі:

— З ранку цим займався.

Ісаєв спитав:

— А як же ви йому це доставите? Там же літак сісти не може.

Аркадій Аркадійович щиро здивувався:

— Але ж вантажі ми туди з парашутами скидаємо!

Потім ще більше потемнів на обличчі і досадливо махнув рукою:

— Все ще не вірите? Пастки ставите?

— Тепер не ставлю. — відповів Ісаєв. — Відповідь логічна.

Аркадій Аркадійович простягнув йому конверт:

— Лист від Сашеньки і фотографія.

Ісаєв прочитав листа кілька разів, вдивляючись у кожен рядок, кадик ходив туди-сюди в горлі, але обличчя було непроникливим.

— Спасибі.

Аркадій Аркадійович походив по кабінету і, підвівши очі на віддушини, багатозначно подивився на Ісаєва.

Той ледь помітно кивнув: якщо тут усе знімають, то глядачеві здалося б, що він лише стомлено опустив голову.

— Всеволоде Володимировичу, я порадився з товаришами, і ми прийшли до висновку, що Валленберга не можна везти на дачу…

— В камері він говорити не буде… Ви ж фіксуєте наші з ним розмови… Я з самого початку попередив його, щоб він не затівав розмов про справу… Це ваша вина; якби ви задовольнили мої вимоги, все склалося б інакше…

— Я думаю, — після довгої паузи відповів Влодимирський, люто стримуючи себе, аби не дати цьому гаду по морді й не спитати, що він писав шведу на Біблії. — справі можна допомогти… Але це… Мені навіть страшно говорити… Це призведе вас до страждань…

— Вважаєте, що зараз я благоденствую?

— Працюєте, — сухо відрубав Аркадій Аркадійович. — Ви на службі, Всеволоде Володимировичу. Ви під погонами… Так от, коли ми повернемо вас після дводенної відсутності в камеру, то повернемо в наручниках… А зараз вип'єте таблетку брому, щоб зразу впасти на койку… Вас піднімуть… Ви знову впадете, вам накажуть встати, але ви не зможете, тоді вам оголосять карцер… Поспите в іншій камері, хоч добу… Потім знову надінуть наручники й приведуть до Валленберга. І ви сповідаєтесь йому, бо, скажете ви, цілком можливо, що вас розстріляють, а ви хочете, щоб правда про ваше життя залишилася в пам'яті бодай однієї людини…

— І я розповім йому про себе всю правду?

— Саме так.

— Він спитає, чому ви мені не вірите? — Ісаєв знизав плечима. — А коли вірите, то чому держите в браслетах і хочете розстріляти? В голові нормальної людини таке не вкладається…

— По-перше, ми вам віримо, Всеволоде Володимировичу, і ви це зрозуміли. По-друге, саме тому, що ми вам начебто не віримо, він вам повірить. І відкриється.

17

— Брехня породжує брехню, — задумливо мовив Валленберг і поміняв ганчірку, змочену в холодній воді, на розпухлих оладках-кистях Ісаєва. — Я не сказав тутешнім слідчим жодного слова брехні і чим більше переконував їх у тому, що кажу правду, тим менше вони вірили мені… А особливо, коли це стосувалося «Джойнт Дістрібьюшн Коміті»…

— Чому?

— Не знаю. Вони весь час вимагали відкрити агентуру «Джойнта» у Східній Європі… Спочатку я не міг збагнути, плутав, ви ж знаєте, скільки в Англії й Америці цих самих «джойнтів»?! Що не комітет, то неодмінно «джойнт» — «об'єднаний»… Я їм говорив, що в Штатах було тільки одне скорочення, зрозуміле всім: «Борд»…

— Я не знаю цього скорочення, — признався Ісаєв.

— Мабуть, забули, — відповів Валленберг, і Ісаєв ще раз подивувався його такту. Тільки вір мені, дружище, тільки вір, я знаю, що зроблю на процесі — «пострижись, як у Кракові»; ніколи ми з Санькою про це не розмовляли, а перервали нас саме на цьому моєму запитанні, вони змонтували плівку — це ясно. Що ж, їм за цю підступність і відповідати… І в листі Сашеньки є рядки Гумільова, вона їх недарма вставила. Я говорив їй у Владивостоці, що цей поет несе в собі повсякчасне відчуття тривоги й невіри в реальність того, що відбувається.

— Ви просто забули, — повторив Валленберг, спохмурнівши, наче хотів прийняти трудне рішення. — Першим забив тривогу про тотальне знищення всіх євреїв, що живуть у Європі, британський міністр Антоні Іден у своєму виступі в палаті общин, що рівнозначно зверненню до всієї імперії… Але при цьому британці прикидалися: насправді вони не хотіли пускати євреїв у Палестину: «можливе непорозуміння з арабами». Скрізь і всюди «поділяй і владарюй», як прикро це, як усталено… Ви знаєте, що Лондон запропонував Рузвельтові провести нараду