Патрік Зюскінд - Запахи. Історія одного вбивці

картина краси, і чари, які вона випромінюватиме, будуть вже не людськими, а божественними. (Як бачимо, Ріші був людиною з ясним розумом, яка не цурається й богохульних висновків, і, навіть якщо він думав не нюховими, а оптичними категоріями, однаково дуже наблизився до істини.)

Припустімо, — думав далі Ріші, — що вбивця був таким собі колекціонером краси й працював над створенням портрету Досконалості, хай навіть в уяві свого хворого мозку; припустімо ще, ніби він був людиною надзвичайного смаку з чудовою методою, а це вельми вірогідно; то як же він тоді відмовиться од найкоштовнішого для свого портрету елемента: від краси Лори? Всі його попередні вбивства будуть без неї нічого не вартими. Вона має стати завершальним каменем його споруди.

Роблячи цей страшний висновок, Ріші сидів у нічній білизні на своєму ліжку і дивувався, що став раптом такий спокійний. Його вже не лихоманило й не трусило. Незрозумілий страх, що мучив Антуана Ріші кілька тижнів доряду, зник, поступившись місцем усвідомленню конкретної небезпеки: помисли та бажання вбивці були очевидно з самісінького початку спрямовані на Лору. Всі інші вбивства були аксесуарами цього останнього, коронного злочину. Правда, лишалося незрозумілим, які матеріальні цілі мали ці вбивства, якщо вони мали їх взагалі. Але найголовніше, а саме — систематику вбивці та його ідейний мотив — Ріші розпізнав. І що довше він про це думав, то більше подобалися вони йому, і дедалі більшою ставала його повага до вбивці — повага, що негайно віддзеркалювалася на нього самого, бо хоч хай там як, а це він, Ріші, завдяки своєму тонкому аналітичному розумові викрив заміри супротивника.

Якби він, Ріші, був убивцею, схибленим на тих самих божевільних ідеях, як і той, він теж не міг би чинити інакше, ніж досі чинив той, і так само, як і той, усе зробив би для того, аби свій навіжений твір коронувати вбивством Лори, прекрасної й неповторної.

Ця остання думка особливо сподобалась Антуанові Ріші. Він був спроможний подумки уявити себе на місці вбивці своєї доньки, а це додавало йому почуття вищості проти того. Бо вбивця, при всьому своєму розумові, аж ніяк не міг уявити себе на місці Ріші — хай навіть через те, що просто не здогадувався, нібито якийсь Ріші уже давно уявив себе на місці його, вбивці. По суті це було не інакше, ніж у діловому житті, що називається mutatis mutandis[9]. Так само, як здобуваєш переваги над конкурентом, чиї наміри розкусив наперед; йому вже нізащо не дозволиш розкласти себе на лопатки; тим паче якщо тебе звати Антуан Ріші, й ти пройшов вогонь і воду, й не звик відступати в бою. Зрештою, найбільша торгівля ароматичними речовинами Франції, його багатство та посада другого консула не впали йому з неба; він, Антуан Ріші, здобув усе це завдяки власній наполегливості, хитрості, вчасно розпізнаючи небезпеку, вгадуючи плани конкурентів і знешкоджуючи ворогів. Так само він досягне своєї мети і в майбутньому, забезпечить владою і благородством своїм нащадків. Не інакше перекреслить Ріші й плани того вбивці, свого конкурента на володіння Лорою — вже тільки тому, що Лора — це замковий камінь у споруді його, Ріші, власних планів. Він, звичайно, любив Лору, але потребував її теж. А те, що потребував для здійснення своїх найвищих амбіцій, він не дозволить нікому відібрати, бо тримає його міцно зубами й кігтями.

Тепер йому полегшало. Після того як пощастило перенести свої нічні роздуми стосовно боротьби з демоном на рівень ділової суперечки, він відчув свіжий наплив мужності і навіть зарозумілості. Страх минув, зникло почуття розпачу та похмурого занепокоєння, що мучило його, як старезного дідугана, мов вітром здуло туман темних здогадок, у котрому він навпомацки блукав кілька тижнів. Ріші опинився на знайомому грунті й був готовий прийняти будь-який виклик.

43

Із полегшенням, майже з утіхою Ріші підхопивсь з ліжка, смикнув дзвоник за мотузку й наказав своїм сонним слугам збирати в дорогу одяг та провіант, бо він з донькою думає на світанку вирушити до Гренобля. Потім він одягся і позганяв із ліжок решту свого персоналу.

Посеред ночі в будинку на вулиці Друа почалася метушня. На кухні спалахнули вогні, коридорами снували заклопотані служниці, то вгору, то вниз поспішав сходами огнищанин, у підвалі бряжчали ключі комірника, в дворі горіли смолоскипи, наймити бігали коло коней, інші витягали із стаєнь мулів, запрягали, сідлали, носилися з вантажем — можна було подумати, ніби наступають, як у 1746 році, австро-сардинські банди, плюндруючи все на своєму шляху, й господар готується в паніці до втечі. Та де там! Господар незворушно, мов маршал Франції, сидів за письмовим столом, пив каву з молоком і давав указівки лакеям, що снували поряд. Паралельно писав листи бургомістрові й першому консулу, своєму нотаріусу, своєму адвокатові, своєму банкірові в Марселі, баронові де Бойону й різним діловим партнерам.

Біля шостої ранку вся кореспонденція була готова, необхідні розпорядження зроблені. Антуан Ріші стромив за пояс два дорожні пістолети, вдяг ремінь з грошима й замкнув свій письмовий стіл. Потім пішов будити доньку.

О восьмій невеликий караван вирушив. Ріші їхав попереду, в розкішному темно-червоному камзолі, розшитому золотими галунами, в чорному плащі та чорному капелюсі із хвацьким султаном. За ним їхала донька, вбрана скромніше, але така сліпуче гарна, що люди на вулицях і з вікон дивилися тільки на неї, з юрби виривалися побожні ахи та охи, чоловіки зривали з голів шапки — начебто перед другим консулом, а насправді — перед нею, жінкою-царівною. Тоді, майже непомітно, їхала служниця, потім лакей з двома навантаженими кіньми — через горезвісний поганий шлях до Гренобля довелося відмовитися від фургона, — і завершували колону дюжина мулів зі всілякими товарами під наглядом двох погоничів. Біля брами Кур вартові взяли рушниці на караул і опустили їх тільки після того, як останній мул проплентав крізь ворота. Дітлашня бігла слідом ще кілька хвилин, махаючи руками обозові, який повільно віддалявся, рухаючись крутим звивистим узвозом.

На людей Антуан Ріші та його донька справили надзвичайно глибоке враження. Вони почували себе так, наче щойно стали свідками архаїчного жертвоприношення. Всі говорили, нібито Ріші поїхав до Гренобля, а отже, до міста, в якому жив цей монстр, убивця дівчат. Люди не знали, що й думати. Вважати вчинок Ріші злочинною легковажністю чи вартою захоплення мужністю? Він робив виклик богам або хотів їх задобрити? Вони тільки дуже невиразно здогадувалися, що цю гарну дівчину з рудим волоссям бачили востаннє. Передчували, що Лора Ріші пропала.

Цьому передчуттю