Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

«Хто мене тепереньки, – думаю собі, – буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?…» Глянув він на мене та й пита:

– Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може, не здужаєте?…

– Некрутський набір, сину, – кажу, – завтра підемо у… – не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.

– Чого ж ви зажурились, тату, – каже, – хіба не знали, що я на черзі?

– Не знав, – кажу, – і в голову собі сього не клав!

Став він мене втішать, заспокоювать:

– Не журіться, тату, – каже, – некрутства, як смерті, не минуть; послужу, – каже, – коли Господь поможе, Богу і государеві, прийду до вас у одпуск, оженюсь та й вас візьму до себе!

Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже, як вона не вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огледіли та, забивши у колодки, і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах у некрутському присутствії виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощаться, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, як би я і додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.

Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював, і молитви читав – так нічогісінько не вдіяли.

Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограду од Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, і пише власною рукою, бо вже й письменний став, що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилерії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже і напам’ять його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці і ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю… Полегшало мені трохи, однак усе-таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувать:

– Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то, може б, і одужав.

Як я це почув, то неначе мені очі розв’язали: зараз-таки і зібравсь, взяв з собою грошенят та й помандрував у Верходніпровське. На сьомий день і там став. Розпитав, де москалі квартирують; от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь – біля воріт стоїть москаль.

– Чи тутечки, – питаю, – Іван Кравченко?

– Батьків син? – одказує москаль.

– Глянь, – кажу, – і у вас він так прозивається?

– Так, – каже, – він себе записав у списках. А нащо вам його?

– Він, – кажу, – батьків син, а я синів батько, так от нащо!.. Будьте ласкаві, скажіть, де він?

– У нашій роті служить, – каже, – тільки теперечки його нема на ротному дворі – пішов на муштру.

– Де ж та муштра у вас? – питаю.

– На вигоні, – каже, – от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони марширують.

Пішов я вуличкою, іду, неначе хто у спину мене штовха, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь із-за вугла, аж бачу – дибають москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь – як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі як один, і дибають, і стоять. Дойшов до командира, роздививсь – аж третій москаль скраю мій Іван. Як скрикнув: «Іване», а він до мене: «Батьку!» Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили і чоломкались: здалось мені, неначе я на небі опинився!.. Коли чую – командир репетує:

– Смирно!.. як ти осміливсь, сякий-такий, з хронту виходить?… Палок!

Іван одчахнувсь од мене, стоїть наввипинки перед командиром і на батька не дивиться…

– Не во гнів вам, ваше благородіє, – кажу, – я його батько, щоб ви знали… Побачивши батька, вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!

– У хронті, – одказує командир, – нема ні батька, ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних б’ють…

– Не хваліть, – кажу, – і не бийте; а коли вже вам схотілось вибить, то вибийте мене: вам за це ще подякую, Богу за вас помолюсь!

– Я, – каже, – не маю права тебе бить, не маю права і його простить!

Поки ми отак розмовляли, і паліччя нанесли; зняли з сердешного Івана мундир, вхопили два москалі за руки, розіп’яли і почали дубасить. Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командирові, землю їм та прошу, а сина б’ють… Однак, як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдать батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і пита мене:

– Чи довго, старий, прогостюєш у нас?

– Як так, – кажу, – будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать і по світу ходить!

– Не сердься, старий, – каже, – за битого двох небитих дають та й не беруть! Я твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.

– Ще ви, – кажу, – і в вічі його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!

– Ну, – каже, – нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.

Подякували командира та й пішли.

– Ну, та й сваркий же твій командир, – кажу, – і батькові не вважив.

– Ні, тату, – він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!.. Я б, – каже, – ще готов стільки прийнять за те, що позволив з вами побути.

Привів мене Іван до себе на квартиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з Писанія мені прочитав; вже й малювать навчивсь: змалював на папері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так само і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок.