Пола Хокінс - Дівчина у потягу
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Можливо, я й дурна та необачна, однак піду на зустріч з Камалем Абдиком, тому що, попри всіх цих «мислителів», я бачила Скотта на власні очі. Була від нього близько-близько на відстані простягнутої руки, мені відомо, що він — не вбивця!
Вечір
Ноги тремтять, коли я здираюся сходами на вокзал Корлі. Уже кілька годин я так здригаюся, напевно, це адреналін, моє серце просто не бажає уповільнюватися. Потяг набито вщент, жодного шансу знайти вільне місце, інша річ сідати в Юстоні, тож я змушена стояти десь у середині вагона. Тут справжня душогубка. Я намагаюся дихати повільно, очі потуплені. Просто стараюся приборкати свої відчуття.
Радість, страх, збентеження, провину. Здебільшого провину.
Не такого я очікувала.
На той час, коли я дісталася кабінету, довела себе до стану суцільного та абсолютного жаху: була переконана, що тільки-но він погляне на мене — одразу ж зрозуміє, що мені все відомо, і ставитиметься до мене як до загрози. Я побоювалася, що скажу щось зайве, якось так станеться, що я не втримаюся та назву ім’я Меґан. Потім я, чемна та нудна, увійшла до приймальні лікаря. Там звернулася до секретарки — жінки середнього віку, яка вислухала, хто я, з якого приводу, навіть не поглянувши на мене. Я сіла, взяла екземпляр «Воґ», стала гортати його сторінки тремтячими пальцями, намагаючись зосередитися на майбутньому завданні й водночас виглядати звичайнісінькою знудженою жінкою, як будь-яка інша пацієнтка.
У приймальні очікували ще двоє: чоловік двадцяти з лишком років, який щось читав у своєму телефоні, та жінка більш поважного віку, яка насуплено дивилася на власні ноги й жодного разу не здійняла голову, навіть коли секретарка назвала її ім’я. Вона просто підвелася і скинула одяг, вона чудово знала, куди йти. Я почекала п’ять хвилин, десять. Відчула, як дихання стає неглибоким. У приймальні тепло та задушливо, таке відчуття, що мені несила увібрати достатньо кисню в легені. Я хвилююся, що можу знепритомніти.
Потім двері різко відчинилися, вийшов чоловік — у мене навіть не було часу як слід його роздивитися, проте я достеменно знаю, що це він. Дізналася так само, як і вперше, коли його побачила, зрозуміла, що він — не Скотт, хоча він був лише тінню, що сунулася на неї — лише враження, що людина висока, з непевними, млявими рухами. Він простягнув мені руку.
— Міс Ватсон?
Я здійняла на нього очі, зустрілася з ним поглядом, відчула, як електричний струмінь пробіг уздовж спини. Я вкладаю долоню в його простягнуту руку. Рука тепла та суха, така велика, цілком огортає мою руку.
— Будь ласка, — запросив він, наказуючи мені прямувати за ним до кабінету. Я послухалася, увесь час відчуваючи нудоту та запаморочення. Я йшла її кроками. Вона робила те саме. Сиділа навпроти нього в кріслі, куди він запропонував сісти й мені, напевно, він так само складав руки під підборіддям, як зробив сьогодні, напевно, так само їй кивав зі словами: — Гаразд, про що сьогодні волієте зі мною поспілкуватися?
Усе в ньому було теплим: його рука, коли я її тиснула; його очі; голос. Я оглядала його обличчя, шукаючи будь-яких натяків на злобне чудовисько, яке розтрощило Меґан голову; сліди травмованого біженця, який втратив родину. І не бачила жодного. І на певний час я сама забуваюся. Забуваю його боятися. Я сиджу в нього в кабінеті й ані краплі більше не жахаюся. Важко ковтнула, намагаючись пригадати, що маю говорити, потім розпочала. Зізналася йому, що вже чотири роки як у мене проблеми з алкоголем, що моя слабкість до спиртного коштувала мені шлюбу та роботи, вона, вочевидь, коштувала мені здоров’я, і я побоююся, що й здорового глузду.
— Я не пам’ятаю деяких речей, — зізналася я. — Непритомнію та не можу пригадати, де була та що робила. Іноді я гадаю, чи не зробила, чи не сказала чогось жахливого — і не пам’ятаю. Якщо… якщо хтось мені розповідає про мої вчинки, вони навіть мені не притаманні. Здається, що то була не я. Тому так важко відчувати відповідальність за речі, яких не пам’ятаєш. І мені ніколи не було по-справжньому прикро. Я почуваюся прикро, але я мовби звільнена від того, що накоїла. Таке відчуття, що цей учинок мені не належить.
Зізналася у всіх гріхах, розповіла всю правду, розголосила йому все в перші ж хвилини знайомства. Я настільки була готова у всьому зізнатися — тільки й чекала кому розповісти. Проте цією людиною не мав би бути саме він. Він слухав, не зводячи з мене своїх чистих бурштинових очей, склавши руки, і не ворушився. Він не оглядав кабінет, не робив нотаток. Він слухав. І, врешті-решт, ледь помітно кивнув та промовив:
— Ви волієте брати на себе відповідальність за те, що скоїли, але вам важко це робити, відчувати відповідальність повною мірою, якщо нічого не пам’ятаєте?
— Так, саме так, в «яблучко».
— А як люди взагалі беруть відповідальність? Можна вибачитися — і навіть якщо ви не пам’ятаєте, у чому винні, це не означає, що ваше вибачення й почуття за вашими вибаченнями — нещирі.
— Однак я хочу відчувати цю провину. Хочу відчувати себе… гірше.
Дивні речі кажу, але постійно так думаю. Я відчуваю себе не такою вже безсовісною. Знаю, за що я відповідальна, знаю всі ганебні речі, що скоїла, навіть якщо не пам’ятаю подробиць, — проте від усіх цих подій я ніби віддаляюся. Я відчуваю їх за крок від себе.
— Ви вважаєте, що маєте почуватися гірше, ніж почуваєтеся? Вам недостатньо погано через ваші помилки?
— Так.
— Рейчел, ви тільки-но зізналися мені, що втратили свій шлюб, втратили роботу — невже ви вважаєте, що такого покарання недостатньо?
Я похитала головою.
Він трохи відкинувся на спинку стільця.
— На мій погляд, ви надто жорстокі до себе.
— Ні.
— Гаразд. Як скажете. Ми могли б трохи повернутися назад? До тієї миті, коли почалися проблеми. Ви сказали, що це сталося… чотири роки тому? Ви можете
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у потягу», після закриття браузера.