Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

подули в оті начищені асидолом бляшанки, аж в Оскара загуло в голові. «Нещасний штурмовик Бранд, — подумав він, — нещасний гітлерюнґе Квекс, ви пропали ні за цапову душу!»

Ніби бажаючи приєднатися до його співчуття жертвам руху, відразу за фанфарами пролунало важке гупання барабанів, обтягнених телячою шкірою. Прохід, що вів крізь юрбу до трибуни, вказував на те, що здалеку наближаються уніформи, й Оскар видихнув:

— А тепер, народе мій, слухай мене, народе мій!

Барабан уже лежав переді мною напоготові. Божественно розкуто я дав волю двом паличкам у руках, м'якими рухами зап'ястків видобув зі своєї бляхи чудовний, веселий вальсовий ритм і, чимдалі наполегливіше звертаючись до Відня й голубого Дунаю, примушував їх лунати дедалі гучніше, аж поки вгорі першому й другому ландскнехтським барабанам мій вальс припав до вподоби, і плискуваті барабани старших хлопців — одні більш, інші менш майстерно — підхопили мою прелюдію. Щоправда, були й серед них непохитні, яким ведмідь на вухо наступив, вони й далі бухкали собі та бухкали, хоч я задавав такий популярний у народі рахунок на три чверті. Оскар уже мало не впадав у відчай, але цієї хвилини у музик таки сяйнула якась думка, й поперечні флейти також засвистіли: «Дунай, голубий мій Дунай!» Тільки командири фанфарного й барабанного загонів ніяк не хотіли повірити в короля вальсу і набридливо викрикували свої команди. Але я поскидав їх з постів, тепер це була моя музика. І народ висловив мені за це свою вдячність. Перед трибуною розлігся регіт, дехто вже почав підспівувати: «Дунай!..», — і над усім лугом попливло: «Голубий мій Дунай!» — аж до самої Гінденбурґалєе: «Дунай!..» — і до Штефенспарку: «Голубий мій Дунай!» Мій ритм набирав сили, підтриманий увімкненим на повну потужність мікрофоном у мене над головою. А коли я, й далі старанно барабанячи, зазирнув у дірочку від сучка, то побачив, що людям мій вальс припав до душі, і вони вже збуджено пританцьовують, не в змозі звладати зі своїми ногами. Ось уже дев'ять пар, а тоді ще одна пустилися танцювати, і з'єднав їх король вальсу. Тільки Льобзаку, що вкупі з крайсляйтерами та штурмбанфюрерами, з Форстером, Ґрайзером і Раушнінґом — одне слово, з довгим коричневим хвостом керівних діячів варився в гущі юрби, тільки Льобзаку, що перед ним ось-ось мав зімкнутися прохід до трибуни, вальс, хоч як дивно, був не до смаку. Він уже звик, що до трибуни його завжди приводить, долаючи всі перепони, прямолінійна маршова музика. А такі легковажні звуки позбавляли цього чоловіка віри в народ. Крізь дірочку я бачив, як він страждає. У дірочку дув протяг, і хоч від нього в мене вже запалилося око, Льобзака мені було все ж таки шкода. Отож я змінив вальс на чарльстон «Jimmy the Tiger», вибравши той ритм, у якому в цирку клоун Бебра вибивав на порожніх пляшках із-під зельтерської води. Проте хлопці перед трибуною чарльстона не доганяли. Це було вже інше покоління. Хлопці, звісно ж, не мали жодного уявлення ні про чарльстон, ні про «Джіммі-тигра». Вони тарабанили — о друже мій Бебро! — не Джіммі, й не тигра, вони молотили хто в горох, а хто в сочевицю й видували на фанфарах Содом і Гоморру. Тут поперечним флейтам було море по коліна. Командир загону фанфаристів сварив їх на чому світ стоїть. Але хлопці із загону барабанщиків і загону фанфаристів барабанили, висвистували, сурмили, аж очі на лоба лізли, і Джіммі, та ще серед такого спекотно-скаженого, як тигр, серпневого дня не міг із цього натішитись, і до співвітчизників, що сотнями й тисячами товпилися перед трибуною, нарешті дійшло: та це ж «Джіммі-тигр» запрошує всіх на чарльстон!

І на Травневому лузі ті, хто ще не танцював, заходилися розбирати, поки не пізно, останніх ще вільних дам. Тільки Льобзак мусив танцювати зі своїм горбом, бо поблизу все, що носило спідницю, було вже зайняте, а ті дами з жіночих організацій, котрі могли б йому зарадити, совалися далеко від самотнього Льобзака на твердих дерев'яних лавах трибуни. І все ж він — так йому підказував власний горб — танцював, воліючи зробити веселу міну в поганому чарльстоні й урятувати те, що ще можна було врятувати.

Але рятувати вже не було чого. Люди відтанцювали з Травневого лугу, і тепер він стояв порожній, нещадно витоптаний, одначе зелений. За компанію з «Джіммі-тигром» люди розбрелися по просторому Штефенспарку, що був по-сусідству. Їх вабили туди джунглі, які обіцяв Джіммі, в тих джунглях походжали тигри на лапах з оксамитовими подушечками, ті джунглі були незайманим пралісом для людей, які ще недавно товпилися на лугу. І закон, і дух порядку — все зійшло нанівець. А хто так дуже любив культуру, той міг на широких, доглянутих променадах Гінденбурґералєе — тієї самої Гінденбурґералєе, яку вперше посадили у вісімнадцятому сторіччі, вирізали у тисяча вісімсот сьомому році, коли Наполеонове військо оточило місто, а в тисяча вісімсот десятому на честь Наполеона посадили знов, — одне слово, на Гінденбурґералєе, на цьому історичному місці танцюристи могли тішитися моєю музикою, бо мікрофона наді мною так ніхто й не вимкнув, бо мене було чути аж до Олівської брами, бо я не здавався, поки мені й бравим хлопцям біля підніжжя трибуни таки пощастило за допомогою випущеного на волю тигра Джіммі звільнити Травневий луг геть від усього — якщо, звісно, не брати до уваги стокроток.

І навіть коли я дав своїй бляшанці давно заслужений спокій, юні барабанщики ніяк не могли вгамуватися. Минуло ще трохи часу, поки мій музичний вплив почав утрачати силу.

Залишається ще сказати, що Оскар не міг так одразу вибратися з-під трибуни, бо делегації штурмовиків та есесівців добру годину обстукували чобітьми дошки, розпанахуючи свої коричневі та чорні сорочки: вони щось шукали і то, судячи з усього, всередині трибуни — може, якогось социка, а може, навіть цілу групу підривників-комуняк. Не хочу перелічувати, до яких вивертів та хитрощів мусив удаватися Оскар, скажу лише: вони його не знайшли, і не знайшли через те, що до нього просто не доросли.

Нарешті таки настав спокій у дерев'яному лабіринті, завбільшки, мабуть, як той кит, що в його череві сидів Йона, просмердюючись риб'ячим жиром. О ні, пророком Оскар не був, отож йому скортіло їсти! Але поруч не виявилося Всевишнього, який сказав би йому: «Устань, іди до Ніневії, великого міста, і проповідуй на нього!..» І Бог не виростив мені рицинового куща, що його потім, на Господнє веління, мав підточити черв'як.