Марина Соколян - Новендіалія

Зараз, однак… Вітій, здається, просто не годен дати собі раду. Якась лиха біда точить його зсередини, і їй, Морі, ніяк не вдається виманити її назовні. Лише сьогодні він знов приплівся з важкою головою і досі з кабінету не потикався. Мора не знала, як йому допомогти, і від цього якось несподівано щемило серце.

Гуркнули двері. Ага, це Мар’ян вернувся з «голуб’ятні». На вигляд — геть хворий. Чи, може, теж набрався знаменитої Ювенової зеленки? Мора подумки застогнала. Згадана реанімація неухильно оберталася на витверезник… Вітієві час уже наважитися на якісь дії — і байдуже, плідні чи ні, — інакше Магістрат зіп’ється усім дружнім колективом, і цього разу Мора таки складе колегам компанію.

О, а це ще хто? Лука — але що це з ним? Хлопець виглядав так, мовби теж поснідав медичним спиртом, та принаймні в приязному товаристві. Він фактично навіть усміхався, і від цього несподіваного видовища Морі війнуло сновидчим абсурдом.

Хлопець спинився неподалік і зиркнув непевно.

— Моро, а скажіть, коли хочеться когось прикандичити, це нормально?

Ні, точно набрався. І що за біда!

— Нормально-нормально, — замість неї відповів Мар’ян. — Ненормально, це коли ти, голий, біжиш вулицями і співаєш державного гімна. А вбити когось — це пересічне людське бажання. Я от постійно про це думаю.

— Але ж ти, я сподіваюся, — спромоглася Мора, — тримаєш себе в руках?

— Я стараюся, — якось дивно шморгнув Лука, — бо ж хіба на цій службі платять наднормові?

Мар’ян зареготав. Лука, схлипуючи, долучився до нього.

— Хлопці! — втрутилася Мора, — ану припиніть істерику!

Не зразу, але, повитиравши їдкі сльози, вони зрештою урвали свої нездорові веселощі.

— Хтось тут, здається, хильнув забагато, — розглядаючи стіну, сповістила Мора. — Або, може, якраз замало…

Хлопці соромливо повідводили очі.

— І я, схоже, знаю, в чому біда.

Два скептично-чекальні погляди блимнули у відповідь.

— Вам здається, від вас очікують, що ви повинні мужньо е-е… чхати на небезпеку, не зважати на загибель ближніх і стріляти в людей незворушно, наче в тирі…

Мора мимохіть підхопилася та закрокувала кімнатою. Хлопці, мов причаровані, стежили за нею.

— Так от, — спинившись, мовила вона, — це неправда.

Лука іронічно звів брови. Ну звісно, завжди легше смішки справити, аніж визнати власну слабкість чи принаймні право на неї. Ет, дітиська-дітиська… Мора зітхнула.

— Чи усвідомлюєте ви належним чином, чим відрізняєтесь від, скажімо, inferi?

— Ну, — вищирився Мар’ян, — як щодо «кровожерних виродків», якими ми не є? На відміну він них, е?

Лука пирснув, висловлюючи таким чином свою згоду з речником.

— Близько, — не зважаючи на нього, схвально кивнула Мора. — Проте ви, здається, не цілком розумієте, про що мова. Inferi мають не лише відмінну від нашої психологію, але і фізіологію також. Щойно душа їхня гине, тіло перебудовується в такий спосіб, щоб уможливити полювання на інших людей. Мораль, співчуття, совість — все, що робить нас людьми — більше їх не бентежить. У їхньому тілі більше не виробляється адреналін, а отже, ці… гм, особини не здатні хвилюватися чи відчувати страх. Вони завжди спокійні, завжди байдужі. А отже… отже, вони вже не люди.

Хлопці ошелешено завмерли.

— A… a larvati? — поцікавився невгамовний інтерн.

— Ну, larvati — це ще гірше, оскільки вони теоретично залишаються людьми, але, усвідомлюючи наявність людської етики, вони діють так, ніби дістають задоволення від нехтування нею. Треба розуміти, що larvati — це людина, чия душа виїла сама себе внаслідок якихось негараздів, і яка раптом дістає такий запас життєвої сили, з яким просто нездатна впоратись. Вся ця енергія рефлекторно спрямовується на вирішення старих проблем — помсту чи, там, самоствердження. Це така ніби гнівлива манія, помножена на вибухову реакцію психопата. — Мора потерла скроні пучками пальців. — Отож дивіться самі, ким краще бути: байдужим хижаком, маніяком-убивцею чи, все ж таки, людиною, яка здатна боятись і співчувати.

Мар’ян помітно спохмурнів, замислившись, а Лука зиркнув якось навіть винувато. І що це в нього за деструктивні бажання? Мора примружила ліве око… Овва! Вогник інтерна, досі непохитно-яскравий, жахтів нині, наче купальське багаття. Ну, спишемо це, вирішила жінка, на келишок-другий, перехилений на дозвіллі, і пильнуватимемо надалі… Бо надто вже знайомі прикмети у цієї болячки…

З роздумів її висмикнув гуркіт керівничих дверей. На порозі постав пан квестор, похмурий, наче бідарський похорон.

— Психологічний тренінг, еге ж? — скептично примружився він.

Мора кинула на нього зверхній погляд.

— Ні, оперативний інструктаж, — відказала вона.

Вітій кволо всміхнувся.

— Ну добре, коли так, бо я не зношу, як ти починаєш уживати свої лікарняні інтонації. Не певен, що всі тут — цілком нормальні, — все ж таки визнав він, — проте мені дорога ця втішна ілюзія.

Квестор прошкандибав до одного з порожніх столів і присів на стільницю.

— Що, хлопці? А давайте, я тепер спробую себе в якості терапевта? Хочете поговорити?

Лука з Мар’яном зиркнули збентежено. Мора насилу стримала нервовий сміх — такого терапевта ліпше пацієнтам не показувати, бо ті миттєво втратять віру в цілющу силу медицини…

— От, приміром, ти, Мар’яне, — кивнув до хлопця Вітій. — Чого би ти нині найбільше хотів?

— Знайти того покидька, який стріляв у Ювена! — твердо відказав білявий. — Знайти і прикандичити!

— А ти? — Вітій обернувся до Луки.

— Підтримую, — тихо проказав він. — Дізнатися, що той знає про замовника нападу. А потім прикандичити.

Квестор прихильно кивнув.

— Ну, коли так, я гадаю, ми зможемо це влаштувати.

Хлопці радісно перезирнулися.

— От бачиш, — Вітій обернувся до Мори та підморгнув, — у мене не гірше за твоє виходить? Правда ж?

— Ну, ти знаєш… — замислилась вона, — підступні засідки і криваві бойовиська не назвеш класичною терапією. Однак, мушу визнати, твій підхід має свої переваги.

Мар’ян та Лука весело пирснули. Морі і самій хотілося вчинити щось таке легковажне. Вітій нарешті прокинувся і знайшов якийсь вихід! От тільки чому він раптом уникає дивитися на неї? Мора зітхнула. Ну не морока з ним?

* * *

Темрява цього місця була густою та поважною, сказати б навіть, історичною. Кожен подих тут відлунював шерехом крил, а свічки сяяли статечно й рівно, наче строї почесної варти. Хоч-не-хоч, але думалося тут про давно минуле і, безперечно, неживе.

Чоловік та жінка схилились над пергаментом, розстеленим на кам’яній плиті. Чоловік, очевидячки, занурений у поважний роздум; його губи щільно стиснені, а дбайливо перев’язана долоня притримує край старовинної карти. Жінка, по-юнацьки гарненька попри зрілий уже вік, сторожко позирає на стіл, спираючись на плече свого супутника.

— Ти впевнений щодо всього цього?

— Гм?.. — неуважно кидає Наглядач.

Жінка відступає на крок і позирає на нього з-під довгої темної гривки.

— Це