Марина Соколян - Новендіалія

Світ нового роману Марини Соколян «Новендіалія» — це замкнений простір містечка із середньовічним колоритом та готичними легендами, власними законами справедливості і гуманності, за дотриманням яких пильно наглядає Нічний Магістрат. Героям постійно доводиться робити вибір — між коханням та правдою, порятунком та зрадою, життям та безсмертям. І вибір свій слід зробити до того, як мине новендіалія, тобто дев’ятидення.

Марина Соколян

Новендіалія

SICINNIUM[1]

Вельмишановні гості славного міста Дракува… От холера ясна, куди ви попнулися? Ану станьте купкою, кажу вам! Всім чути? Ну, давайте ще раз.

Шановні гості нашого міста! Сьогодні ми з вами здійснимо наше перше знайомство зі столицею короля Авеля, таємничим містом Дракув. Таємничим — бо кожен камінчик його старовинної бруківки має свою криваву легенду, тому… дивіться уважно під ноги… атож, атож, аби не збагатити, так би мовити, нашу фольклорну скарбницю. Отже, місто Дракув засноване у тисяча триста дев’яносто другому році королем Авелем Паленим після того, як його стара столиця згоріла до цурки під час знаменитої Алхімічної Пожежі.

Для планування нової столиці король Авель запросив знаного латинського архітектора та інженера Адріана Раманте, який осушив трясовиння на вибраній ділянці та посунув русло річки Чайка з тим, щоби рови навколо міста… Мамко, ану держіть ваше дитинча! Рови, кажу! А ви рота роззявили! І про що я-щойно… Ага, рови постійно наповнювалися проточною водою. За його ж проектом було збудовано перші захисні стіни, від яких нині збереглися лише кілька фрагментів.

Зверніть увагу: зараз ми з вами входимо до чільної брами міста, яку називали іще Болотною, на згадку про колишні мочарі довкіл міського пагорба. Погляньте вгору — над брамою ви побачите герб та девіз династії Авелонів. Factus de cinis flagro intus, що означає: «створений з попелу, палаю всередині». Правда ж, промовистий девіз, як для Авеля Паленого? Проте має він і глибший зміст, котрий… Що? Яка вбиральня? Та ні, за тих славних часів це робили просто зі стіни… Е, ви куди? На стіни дертися? Боже милий, та зачекайте до найближчого Макдональдса, тут два кроки всього.

Отже… Пройшовши попід брамою, ми опиняємось на вулиці Святого Дорміана, відомого своїми віщими снами, завдяки яким було попереджено два королівські адюльтери та неминучий міжнародний скандал… Ні, Святий Дорміан ніколи не жив у Дракуві, тут радше замешкали, тобто е-е… впокоїлись його мощі. Ми ще познайомимося з ними пізніше, оглядаючи королівський палац. Так от, мощі Дорміана король дістав у Князя Вользького в обмін на концесійне використання дракувських срібних копалень. Навіщо? Ну, люди добрі, король Авель теж дещо тямив у туристичних принадах… До того ж, допомога святого, який добре знався на адюльтері, була для короля якраз на часі: його дружина, королева Ара, кажуть, була дуже вродливою. Не те, щоб йому мощі зарадили, але…

А? Що? Урвався терпець, еге? Ну, біжіть. А ми тим часом… Морозиво? А, так-так, морозиво «У Дорміана» справді добре. Ну, бачте, як вдало король виміняв нам святого? А то що було би? «Морозиво при Болотній Брамі»? «Драговиння на патичку»?

Ну гаразд, усі вдовольнили свої природні потреби? То рушаймо нарешті. Вулиця Святого Дорміана біжить від міської брами просто до центральної Ринкової площі. Ця вулиця найширша, і чепуруну-архітектору вдалося навіть намовити короля прокласти тут хідники — небачена дивовижа для тих часів. Проте, король знав, що робив, виписуючи сюди латинського майстра. Той привіз багато свіжих ідей до цієї драглистої місцини… Хоча для нього самого добра з того не вийшло. Це сумна історія… Але наразі ходімо далі.

LAUDATIO.[2] PARS І

Лука ненавидів це місто. Дійняло вже, дозолило, допекло… Своїми кривими провулками, своєю слизькою бруківкою, щербатим вищиром своїх іржавих брам… Здається, усе віддав би, аби втекти звідси якнайдалі, до вражих заговин, до чорта на роги… але не пускало, не давалося, встромивши в серце пазурі задавнених негараздів.

Він щодня труїв себе старою бідою, над усе боячись одного — забути. Пробачити. Зректися. Бо нема гіршого, аніж присягатися самому собі, а надто — у двадцять літ, коли в крові вирує юнацький іще гонор і дитяча кривда.

Із тим Лука завдав собі чималого збитку. Замість податися до Університету — а його радо взяли би з поваги до батькових чеснот — він шукав за жебрацьким заробітком то в нікчемній газетці нічним охоронцем, то в міській управі на поважній посаді «подай-прийми». За два роки таких поневірянь домашнє колись цуценя з довірливим поглядом круглих очей обернулося на кучматого і злого пса-приблуду, котрому — як не дати копняка за доброї нагоди… От і давали. Навіть оце просто щойно. Накрилася остання Луччина робота — ота сама, охоронцем, коли керівництво, зазирнувши до редакції дорогою з нічної пиятики, застало сторожу за доглибним вивченням об’єкта охорони, а власне, редакційного архіву.

Отож іде собі Лука містом, яке тихо ненавидить, не п’яний, але й не тверезий, клянучи лиху долю, нагле керівництво, а надто — Нічний Магістрат, стежину до якого він сумлінно протоптував два останні злиденні роки.

Це було складно, це було страшно, адже це була справжня таємниця. Ні, не так — Таємниця. Навіть посадовці міської управи не знали достоту, що воно і де шукати. А проте голос при згадці нишкнув, і голова самочинно оберталася, аби пересвідчитись — нікого? Ні? Посадовці боялися, інші ж ні про що не здогадувалися та й мали собі божий спокій. А Лука — не міг. Уже не міг. Хоч і довідався він хіба те, що Нічний Магістрат вбиває людей. Тихо, без галасу. За згоди міської влади, очевидячки. Обираючи жертви за не відомою нікому методою і без якихось певних підстав. Не густо, певна річ, але решта городян не знали і того. Лука знав — бо Нічний Магістрат убив його батька.

Саме тоді Лука заприсягся — хай там що, дізнатися правду. Знайти Магістрат. Знайти — і знищити.

Ну, так принаймні йому ввижалося у мстивих мріях. До того ж, знищити можна по-різному. Він міг би видати душогубів, скажімо, державній владі. Нехай не в провінційному містечку, але Десь Там бодай повинна ж вершитися справедлива кара!

Сподівання на це вже не тішили, як колись. Лука втомився. Справді, за два роки не наблизитись ні на крок… Зараз, змучений і злий, він ладен — ні, не відмовитися від пошуків, але зробити принаймні перерву. Виспатися, знайти якусь людську роботу, а там — хто зна! — може, й вигулькне, приспане, свідчення, що виведе його нарешті до лігва вбивць.

Нині у славному місті Дракуві тепла вогка осіння ніч. На вулицях тихо і порожньо — лише зрідка чути непевний поступ веселих ходільців по нічних вар’єте. Та й той самотній шерех вгрузає у тишу, сторожку тишу передчуття, котрої Лука, заклопотаний своїми негараздами, не годен