Марина Соколян - Новендіалія

Мимохіть Лука розсміявся.

— Це особливе дерево, ти знаєш? Тут живе справжнісінька німфа, і, коли дерево обійти тричі за рухом годинника, вона визирне зі стовбура.

— І як? — зацікавилась Тілія. — Побачив німфу?

Лука, вищирившись, зміряв її промовистим поглядом.

— Еге ж.

Тілія, кумедно наприндившись, стусонула його кулачком.

— Ти чого тут кукурікаєш? Справді, га?

— З тобою хотів зустрітися.

Вона зиркнула з підозрою.

— Чому?

— Бо мені це заборонили! — несамохіть вистрелило з Луки.

Дівчина ошелешено завмерла, а тоді раптом її густо намальовані губи склалися у дітвацьку бешкетну усмішку.

— Нічогенька причина! Ну то… я живу в Новому Місті, мені туди трамваєм їхати. Хочеш, проведи мене до зупинки. Бо ж Платани, сам розумієш, не для самотньої дівчини місцинка… хіба дівчина вже аж надто самотня.

Лука радо кивнув, погоджуючись. Справді, щодо Платанів вона мала цілковиту рацію — йому і самому часами ставало трохи лячно на цих мерхлих, сповитих туманом алеях. Ні, ліхтарі тут були, однак вони губилися межи гіллям старих дерев, а за склепінням їхніх крислатих крон часом годі було розгледіти небо. Зараз, проте, Луці не йшлося про страх — поряд була дівчина, гарна, зухвала, в тісних червоних штанцях… словом, Луччина увага була задіяна деінде.

— Слухай-но, — блимнувши лукаво, мовила вона, — а чому тобі заборонили, ну… зі мною бачитись?

Лука повагався.

— Це мотивували тим, — наважився хлопець, — що спілкування з тобою може становити небезпеку.

— Ха! — задерла носа Тілія. — Я така!

— Ні, ну в сенсі, ти зустрічалася зі злочинцем, і…

— Що?! — підкинулась дівчина, спиняючись.

Лука зіщулився подумки, спізніло збагнувши, що бевкнув щось геть зайве. Тілія стояла, зчепивши кулачки, і примарне світло Платанів мріло в її лютому погляді.

— Тіліє, вибач! — заметушився Лука. — Я не те хотів сказати…

— П-погань! — плюнула вона. — Геть з дороги!

Дівчина крутнулася і рушила у зворотній бік, злісно стукочучи підборами.

— Та чекай! — розпачливо гукнув Лука, вже й не сподіваючись на успіх.

А втім, його прохання зненацька було задоволене. Тілія спинилася. Правда — за мить відзначив хлопець — зовсім з іншої причини. На алею перед дівчиною ступили двоє, чия стрімка та недбала хода свідчила про наміри, відмінні від, скажімо, бажання спитати дорогу чи дізнатися точний час.

— Привіт, гарнюня, — мовив один зі стрічних, сяйнувши тонким лезом з рукава. — Пощастило тобі сьогодні…

Не завдавши собі клопоту добре розважити, Лука розстебнув куртку і за два кроки наздогнав втікачку.

— Хе! — глузливо пирхнув власник ножа, ступаючи ближче. — Гарнюня має манюнього друга!

Швидким та невловним рухом ніж піднісся аж до лиця дівчини.

— Та він не буде втручатися, — промовив нападник, — коли хоче, щоб його дівчинка вернулася цілою і хе-хе… неушкодженою. Так же, Генку?

Товариш ножевласника схопив Тілію за руку. Тої ж миті Лука відчув — як тоді, на горищі — штурхан нутряної, стихійної люті, і руки почали діяти самі, не консультуючись із головою. Він майже не помітив, як вихопив зброю та, смикнувши затвор, зготувався стріляти. В голові, тьмарячи слух та бачення, клубочіла темна імла, а палець на гашетці майже одразу ж звело судомою.

Лука повів цівкою від одного нападника до другого, і погляди, котрими ці двоє, закляклі, провели зброю, скликали крижану блискавицю вздовж Луччиного хребта. Утриматись від пострілу було… нелегко.

— Вам краще… забратися звідси, — хрипко промовив хлопець.

Схоже, це прозвучало переконливо. Нападники відступили, спершу задкуючи, а тоді, розвернувшись, заледве не бігцем.

Аж тоді хлопець дозволив собі видихнути. Нищівний шал — неквапно — відступав.

— Лука… — прошаруділо поряд. — Опусти ту… річ.

Тілія… ага, так, авжеж. І чого це пістолет досі в руках? Просто дивина. Лука обережно, наче непевний у своїх рухах пияк, накинув запобіжник та повернув зброю на місце.

І лише глянувши на зблідлу, приголомшену дівчину, він збагнув, що його трусить, як у гарячці.

— Здається, — ковтнувши слину, промовила вона, — тобі… е… нам з тобою не завадить випити.

Лука кивнув.

— Але ж де о такій годині?..

Дівчина глузливо пирхнула, тоді розкрила сумочку і дістала звідти сталеву фляжку. Кивнула на порожню лаву неподалік. Зараз чомусь жоден з них не думав про нападників чи грабіжників, чи інші загрози Платанів. Треба було сісти, треба було хильнути міцного, і ніщо в світі не могло цьому завадити.

Кілька хвилин вони збавили у мовчанці, просто передаючи фляжку один одному. Тілія не витримала першою.

— Слухай, у тебе таке було лице, я сама заледве не вс… коротше, нашугалася, дай боже.

— Таке — яке? — буркнув хлопець.

— Ну, наче в маніяка якого. Ніби ти не тямив, що робиш.

Лука зробив довгий, спраглий ковток.

— Ага. Десь так.

Тілія зміряла його бентежним поглядом.

— Але тобі вже краще?

— Угу.

Вона злісно чмихнула і відібрала в нього фляжку.

— Ти розумієш, у мене вчора був поганий день… ніч, — спробував пояснити Лука. — А тут оця босота… Ну — що?

Тілія дивилася на нього якось так… Мовби причарована якимось жахіттям.

— Чому ти назвав Явора злочинцем?

Лука аж гикнув з несподіванки.

— Я сам це бачив, — мовив він. — Правду кажучи, мене просто там і вивернуло. Це… це була молода жінка… Її звали Анна-Марія.

Дивовижно, але він так і не сказав, що саме він побачив тоді, на Кутній. Проте, здається, Тілія здогадалась.

— Не вірю… — прошепотіла вона.

— Ну, не хочеш, не вір, — зітхнув Лука. — Але дай мені ще отого свого шмурдяка.

— Це текіла.

— Абощо.

Зрештою, він все ж таки відпровадив її до зупинки. Далі їхати йому Тілія не дозволила. Однак наостанку, шморгнувши, вручила йому свою візитку.

— Не стій більше під вікном, гаразд? Бо хто зна, що люди подумають.

— Подумають, що ти маєш друга-маніяка, — підхопив Лука, — і будуть ставитися до тебе з належною повагою.

Тілія кволо усміхнулась.

— Уже радше з побожним страхом, — мовила вона, застрибуючи на підніжку трамвая.

— Другий раз текіла з мене, — гукнув він навздогін.

Тілія відмахнулася, та не так, щоб аж надто категорично.

Лука мимохіть заусміхався. Нарешті щось бодай, але повертає на лад.

* * *

Останнім часом офіс Магістрату, відзначила Мора, став нагадувати почекальню реанімації: всюди, де не глянь, сновигають змарнілі зайди, завчасно засмучені в чеканні поганих новин. Їй і самій робота не давалася, а все через безсоння, спричинене ретельним копирсанням у скалках та клаптях власних думок. Її мордувала підозра, що вони не зауважили щось важливе, якусь дрібну деталь, яка би надала бодай якого сенсу страховиддю останніх днів. Минулого разу це їм вдалося… Три, так, майже три роки тому теж здавалося, що справа зайшла в безвихідь, але Вітій тоді винайшов спосіб, геніально непорядний спосіб, і питання розв’язалося напрочуд