Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

і тільки потому взявся розпитувати. Здебільшого на запитання відповідав я. Єва не могла. Перед приїздом слідчих дружина, розпачливо кличучи Теодора, збігла сходами до першого поверху. За хвилину повернулася — згорблена й бліда, неначе привид, із мертвотно застиглим обличчям, як у ляльки, що півстоліття пролежала в землі. Після приїзду слідчих вона кілька разів впадала в істерику, гучно кавкала — бо сліз майже не було — і, зі страшними хрипами заковтуючи повітря, намагалася щось розказати. Я відшукав у шафці на кухні залишки маминої валер’янки та примусив Єву проковтнути кілька жовтих таблеток. Заспокоювати не став: я розумів, що мені однаково не вдасться, бо сам наче сидів на електричному стільці. Коли валер’янка подіяла — наскільки, звісно, вона могла подіяти за тих обставин, — Єва вгамувалася та безмовно тинялася квартирою за слідчими. Поки я відповідав на запитання Станкевича, вона тулилася до стіни, тупилася в нікуди та, раз у раз здавлено схлипуючи, затуляла рота стиснутим кулаком.

Після приходу експертів Іван Станкевич ще раз уточнив обставини, за яких ми з Євою виявили зникнення Теодора, поцікавився, чи нічого не поділося з квартири. Я вдруге виклав усе, не згадуючи лише про дзвінок Лізи Джин Торнтон. У якусь мить моєї розповіді капітан напружився.

— Тобто, — він жестом обірвав мене та кинув швидкий погляд на Єву, — ви залишили свого чотирирічного сина самого вдома?

Я не відважився заглянути йому в очі. Опустив голову, і погляд несамохіть уперся у зіжмакані сукні на ліжку Теодора. Щелепи стиснулися так, що хруснули зуби. Я процідив:

— Так.

— Як часто таке траплялося?

— Я н-не… — важко описати те, що нуртувало в мені. Страх за Теодора, злість на Єву, на слідчого та на самого себе, роздратування, що ми стовбичимо на місці та розмовляємо замість робити що-небудь. Врешті-решт розгубленість і відчай. Бо як було вчинити? Я стояв, і слухав, і відповідав на одні й ті самі, переважно безглузді запитання, і уявлення не мав, як далі діяти.

— Разів три-чотири, — зацькованим, цілковито безпорадним голосом проказала Єва з-за моєї спини. — Тео слухняний, — уривчасте схлипування. — Він не дуркував. Я просто зачиняла його й знала, що він нічого не накоїть.

Капітан Станкевич дивився понад моїм лівим плечем на Єву:

— На скільки часу ви зазвичай відлучались?

— Хвилин на десять. Якраз щоб збігати до «Нової пошти» та повернутись.

— Цього разу скільки часу вас не було?

— Хвилин двадцять, — коротка пауза, під час якої Єва судомно втягнула повітря, та приглушити ридання не вдалося, — ні, півгодини.

— Чому? — спохмурнів слідчий.

— На «Новій пошті» щось наплутали. Вони якраз розвантажували машину й довго не могли знайти посилку.

Станкевич перевів погляд на мене та перепитав:

— Ви першим увійшли до квартири, так?

— Так.

Капітан кивнув і мугикнув:

— Умгу, — а тоді повернувся до криміналіста, який, присівши навпочіпки, знімав відбитки з дитячого стільчика, й наказав: — Перевір двері.

— Замок? — уточнив той.

— Так.

Протиснувшись повз мене, експерт вийшов до коридору.

— Що не так із замком? — насторожився я.

Іван Станкевич звів брови. У підпухлих очах, у яких ще хвилину тому час від часу проблискувало щось схоже на співчуття, застигло холодне відсторонення.

— Ми маємо переконатися, що дитину було викрадено.

— А що, по-вашому… — щось смикнулось у горлі, і я ледь не прикусив язика. Глибоко й шумно вдихнув і поволі видихнув. Поступово починав розуміти зміст сказаного. — На що ви натякаєте?

— Я ні на що не натякаю. Це стандартна слідча процедура.

Я знову відчув, як чорне крило промайнуло за полем зору. Так близько, що Іван Станкевич на мить щез у пришерхлій тіняві.

— Яка процедура?

— Криміналіст установить, чи не було інсценування. Ми маємо переконатися, що замок зламали ззовні, пошукаємо сліди боротьби. Повторюю: я ні на що не натякаю, проте траплялося, що батьки самі скоювали вбивство, а потім намагались обставити все як викрадення.

Я стиснув кулаки:

— Як ви смієте? — тремтів усім тілом. Здавалося, ще мить — і поміж зубів попре піна.

Очі Станкевича не відлипали від мого перекошеного лиця.

— Не треба, — почулося з-за спини. — Це їхня робота, — від несподіванки я здригнувся й не зразу відчув Євин доторк до мого плеча.

— Ти чула, що він сказав? — спотвореним до невпізнання голосом промовив я.

— Це їхня робота, — повторила дружина. Її долоня була страшенно холодною.

До кімнати вступила смаглява тридцятирічна жінка із затягнутим у хвіст блискучо-чорним волоссям — другий експерт. У правій руці вона тримала видовжену ультрафіолетову лампу з чорним пластмасовим корпусом.

— Мені потрібні біологічні зразки, — повідомила вона. Іван Станкевич кивнув, біолог перевела погляд на мене: — Можливо, десь залишилося волосся вашого сина чи зрізані нігті? Якщо ні, принесіть його зубну щітку.

— Є волосся, зістрижене з голівки після народження, — зронила Єва. — Воно згодиться?

— Так.

— Тоді я пошукаю, зараз.

Дружина, притримуючись рукою за стіну, пішла до спальні.

— Перевіриш на кров? — Іван Станкевич кивком указав на лампу.

— Так, — відповіла біолог.

— Ходімо до іншої кімнати, — слідчий легко, але наполегливо підштовхнув мене рукою до коридора.

Ми перемістилися до зали, де працював один із лейтенантів. Той вищий, ім’я якого я не запам’ятав. Я глипнув на нього. Він сидів на дивані й, підклавши під аркуш тонку течку, щось писав. З’явилася Єва. Лейтенант запитав, у чому Теодор був одягнутий. Дружина відповіла, що жовті шорти й футболку в широку біло-синю смужку.

Я не знаходив собі місця:

— Тепер що? Як ви його шукатимете?

Капітан Станкевич заходився пояснювати:

— У Кримінальному кодексі чітко прописано порядок дій у таких ситуаціях. Ми внесемо дані про справу до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Коли зникає людина, спочатку справу реєструють як убивство, — мене з Євою підкинуло. Дружина схлипнула, а я стиснув долонею лоба. Протягом кількох секунд біль був убивчо нестерпним. Таким, як від влитої в череп розжареної лави. — Не лякайтеся. Це щоб… — капітан Станкевич потер пальцем носа, — якщо десь виявлять невпізнаний труп, його зразу проженуть через базу ЄРДР. І так з’ясують, чи це не хтось зі зниклих безвісти, — на перший погляд, він намагався говорити заспокійливо. Я міг би напружитись і переконати себе, начебто в голосі капітана бринить співчуття, проте його очі залишалися порожніми: — Передусім ми перевіримо морги, — продовжив він, — повідомимо Службу у справах дітей, щоб вони були в курсі, якщо вашого Теодора знайдуть серед безпритульних. Інформацію про зникнення дитини також отримають інші ОВС — міські, районні та лінійні. Потім хтось з оперативних працівників опрацює базу даних злочинців, засуджених за схожі злочини: викрадення дітей, сексуальні домагання щодо неповнолітніх тощо. З акцентом на тих, хто зараз на волі.