Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Щоб переконатися, я розчинила вікно. Так і є. З парку і справді долітали якісь звуки.

Зі словами я проблем не маю. Дайте мені уривок тексту — і я неодмінно здогадаюся, що йому передувало або йшло після нього. У найгіршому випадку зведу вибір до кількох найімовірніших варіантів. Але ж музика — не моя царина. Чим були ці п'ять нот? Початком колискової? Чи відгомоном чийогось гіркого плачу? Здогадатись було неможливо. Не було ні початку, ні кінця, ні мелодії, яка увібрала б у себе ці п'ять нот. Що тримає їх — ці п'ять нот — укупі?.. Після закличного звуку першої ноти наставала перебіжна пауза, наче ця перша нота напружено чекала: чи, бува, не зникла кудись її товаришка, чи не відлетіла назавжди, занесена вітром? І так було і з другою, і з третьою, і з четвертою нотами. А після п'ятої наставала непевність, відчуття, що невдовзі й та тонка нитка, яка з'єднує цей випадковий набір звуків, урветься, і розлетяться назавжди за вітром ці п'ять нот, як пожовкле осіннє листя.

Уперто мовчазні, коли я намагалася змусити їх зазвучати у моїй свідомості, ці ноти невідь-звідки приходили непрохані саме тоді, коли я про них і не думала. Увечері, занурена у роботу, я час від часу завважувала, що ці звуки з регулярними інтервалами знов лунають у моїй голові. І вночі, коли я перебувала на межі сну та дійсності, до мене здалеку долинала та вервечка звуків, нерозбірлива й немелодійна.

Але цього разу я їх і справді почула. Спочатку, як і годиться, пролунала перша нота, а решта її товаришок наче захлинулись у дощі, що дріботів у скло. От і добре, подумала я, і хотіла була вже знову спробувати заснути, як у проміжку між шквалами зливи з води виринули ще три звуки.

Ніч стояла темна, хоч в око стрель. Пітьма була така непроникна, що тільки шум дощу дозволяв уявити, де розташований парк. Безперервний стукіт — то краплі дощу тарабанять у вікно. Раптовий м'який шерех — то шумить на галявині змокла трава під поривами вітру. Дзюркотливий звук — то струмки стікають жолобами до водостоку. Тук, тук, тук, — то падає з листя на землю вода. А між цими звуками, за ними й під ними (якщо я зовсім не збожеволіла) — звучали оті п'ять нот. Ля, ля-ля, ля-ля.

Я влізла у черевики, накинула на плечі пальто і вийшла надвір у непроглядну темряву. Мені навіть власних рук не було видно. І нічого не було чути, окрім чавкання моїх черевиків по галявині. І тут мій слух знову спіймав оті п'ять нот. Що за різкі, неприємні звуки! Ні, це не музичний інструмент, а якщо людський голос, то немилозвучний.

Мало-помалу, часто зупиняючись, я почала вистежувати ці ноти: спочатку обійшла галявину з країв, потім повернула до ставка — принаймні, так мені здалося, — потім збилася з дороги й почала обстежувати розм'яклий грунт у пошуках стежини, і зрештою опинилася не біля тисових заростей, як хотіла, а на ділянці з низькими кущами, що чіплялися за мою одіж. Тоді я облишила спроби вирахувати, де саме я перебуваю, і спробувала зорієнтуватися у просторі тільки на слух, ідучи за вервечкою звуків, наче за ниткою Аріадни в лабіринті. Ноти звучали з нерегулярними інтервалами, і щоразу я йшла на них, доки не наставала тиша. Тоді я зупинялася й чекала. Скільки часу я отак проблукала в темряві? П'ятнадцять хвилин? Півгодини? Єдиним результатом моїх пошуків було повернення до тих самих дверей, крізь які я вийшла з будинку. Отже, я пройшла — або ж хтось мене провів — по колу.

Тиша набула відтінку завершеності. Це був фінал. Ноти стихли, і знову чути було тільки шум дощу.

Замість увійти до будинку, я Сіла на лаву, схилила голову на схрещені руки й сиділа отак, відчуваючи, як краплі падають мені на спину, на шию, на волосся…

Звісно, блукання парком у пошуках чогось ефемерного — велика дурість, дорікала собі я. Либонь, ці ноти чулися тільки в моїй уяві. Треба подумати про щось інше. Цікаво, що батько порадить мені стосовно пошуків Естер? А Енджелфілд… Я стривожилася: що ж робитиме Аврелій, коли будинок знесуть? У моїй свідомості простягся асоціативний ланцюжок: Енджелфілд — тамтешній привид — мій власний привид і те розмите віддзеркалення, яке я сфотографувала… Я твердо вирішила: наступного дня зателефоную матері. Утім, ця думка ні до чого мене не зобов'язувала: рішення, ухвалені опівночі, завжди можна гарантовано скасувати.

Аж раптом спинний мозок послав мені сигнал тривоги.

Чиясь присутність. Тут. Зараз. Поруч зі мною.

У чорнильній темряві геть неможливо було побачити нікого й нічого. Непроглядна ніч поглинула все, навіть величезний старий дуб. Здавалося, увесь світ зібгався до розмірів чужих очей, що спостерігали за мною, і до несамовитого калатання мого серця.

Це не міс Вінтер. Її тут бути не може. Тим паче о такій пізній годині.

Тоді хто ж?

Я відчула його спочатку на відстані, а вже потім відчула дотик. Щось доторкнулося до мене збоку — і щезло, а потім знову доторкнулося…

Це був Привид. Кіт на ім'я Привид.

Він знову легенько штовхнув мене, потерся щокою об мої ребра й занявчав, засвідчуючи свою присутність. Я простягла руку і погладила його, а серце моє намагалося заспокоїтися й увійти в нормальний ритм. Кіт замуркотів.

— Ти ж увесь мокрий! — сказала я йому. — Ходімо додому, дурненький. Така ніч — не для прогулянок.

Кіт слідком за мною увійшов до моєї кімнати, і поки я витирала змокле волосся рушником, він вилизав себе досуха. А потім ми поснули на ліжку — я і кіт. І вперше за тривалий час мої кошмари трималися від мене на поважній відстані. Либонь, це кіт захищав мене.

Наступний ранок був сірим і похмурим. Після звичної оповіді міс Вінтер я вийшла погуляти в парк і у тьмяному світлі зимового дня спробувала повторити маршрут, яким пройшла вчора пізно уночі. Початок виявився досить легким: краєм галявини — і до саду з ставком. Але опісля я втратила свій слід. Уночі мої ноги вгрузали в мокрий ґрунт, але ж на ранок усі клумби і межі вже було ретельно заскороджено і впорядковано — міс Вінтер недаремно тримала садівника. Усе, що