Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

простягалося перед нею — десятки таких валунів, яких годі було полічити, і кожен — укритий мохом, кожен — по-своєму особливий. Їй перехопило подих. Цілий світ! Ба навіть більше. Ціле небесне склепіння, побачене крізь один із могутніх телескопів Вільяма Гершеля. Безмежний Всесвіт! Перед нею розгорталися древні, недосліджені галактики — і до них рукою подати! Звідси було видно її дім. Вона бачила на річці Скулкілл знайомі старі човни. Чула, як перегукуються батькові садівники, які працюють у персиковому саду. Якби Ганнеке зателенькала в дзвінок, скликаючи на обід, вона б відразу його почула.

Світ Алми й світ моху весь цей час тісно переплітались, накладались і наповзали один на одного. Тільки один світ був гучний, величезний і швидкий, тоді як другий — тихий, крихітний і повільний, і лише один із них здавався безмежним.

Алма занурила пальці в коротке зелене хутро й відчула хвилю радісного передчуття. Воно може належати їй! Ніхто з ботаніків не присвячував себе всього дослідженню цього недооціненого типу рослин, тоді як Алма готова піти на таке. Вона має час і терпіння. Має знання. І, ясна річ, мікроскопи. Навіть видавця вона має — бо хоч що там сталося (чи не сталося) між ними, Джордж Гокс завжди з радістю надрукує наукові розвідки А. Віттекер, байдуже, про що в них ітиметься.

Усвідомивши це, Алма відчула, що її світ розширюється і, водночас, звужується, але до приємного, затишного масштабу. Він зменшився до незліченних дюймів, кожен з яких приховував у собі іншу можливість. Цього світу в мініатюрі їй вистачить до кінця життя. А найголовніше, збагнула Алма, те, що вона ніколи не вивчить про мохи все — бо вже тепер знати, що в світі його надто багато; мох росте всюди, а його видів на пальцях не злічити. Та вона скоріше зістаріється і помре, ніж зрозуміє половину з того, що відбувається на одних цих каменях. Ну і слава Богу! Адже це значить, що Алмі вистачить роботи до кінця життя. Досить байдикувати. Досить страждати. Може, навіть досить почуватися самотньою.

Тепер у неї є завдання.

Вона досліджуватиме мох.

Була б Алма католичкою, то, певно, перехрестилася б з вдячності за те, що Бог послав їй це відкриття, бо воно справді таїло в собі невагоме, чудесне відчуття, що його переживають навернені у віру. Та Алма не була побожна. Втім, навіть так в її серці зажевріла надія. Навіть так вимовлені нею слова звучали точнісінько як молитва:

— Благословенна хай буде праця моя, — сказала вона. — Починаймо.

Частина третя

Викривлення значень

Розділ дванадцятий

Року 1848-го Алма Віттекер якраз почала писати нову працю — «Антологія мохів Північної Америки». За минулі двадцять шість років вона вже опублікувала дві книжки — «Антологію мохів Пенсильванії» й «Антологію мохів Північного Сходу США» — товсті, вичерпні, чудово оформлені видання, що їх надрукував її давній приятель Джордж Гокс.

Перші дві праці Алми отримали теплі відгуки від інших ботаніків. Кілька авторитетних журналів надрукували схвальні рецензії, назвавши її геніальним класифікатором мохоподібних. Вона опанувала цю тему, не лише досліджуючи мохи, які росли в Білому Акрі та довколишній місцевості, — Алма купувала, вимінювала й випрошувала взірці від інших ботаніків-колекціонерів з цілої країни та різних куточків світу. Це їй вдавалося доволі легко. Алма вже знала, як ввозити рослини, а з перевезенням моху не було жодного клопоту. Треба було тільки висушити його, запакувати в ящики й завантажити на корабель — і мох переживав мандрівку без анінайменших труднощів. Він займав мало місця й майже нічого не важив, тож капітани суден погоджувалися взяти його за додатковий вантаж. І ніколи не гнив. Висушений мох так чудово надавався до перевезення, що люди століттями використовували його як пакувальний матеріал. Уже на самому початку своїх досліджень Алма виявила, що батькові припортові склади заповнені кількома сотнями видів моху з усієї планети — порозпихані по найдальших закутках і ящиках, вони лежали занедбані й недосліджені, аж поки Алма не поклала їх під мікроскоп.

Завдяки таким пошукам та імпорту за двадцять шість років Алма зуміла зібрати екземпляри майже вісьмох тисяч видів моху, які зберігала в спеціальному гербарії в найсухішому сіннику в возівні. Хоч вона ніколи не виїжджала за межі Пенсильванії, її знання в царині світової бріології були неймовірно глибокі. Вона листувалася з ботаніками з усієї планети — від Вогняної Землі до Швейцарії — і уважно стежила за заплутаними дебатами таксономістів, які затято сперечалися в маловідомих наукових журналах про те, є та чи та гілочка Neckera чи Pogonatum новим біологічним видом, чи тільки різновидом виду вже задокументованого. Деколи Алма й собі вступала в дискусію, надсилаючи старанно аргументовані статті.

Ба більше: тепер вона підписувалася повним іменем. Уже не «А. Віттекер», а просто — «Алма Віттекер». Біля її імені не були вказані ніякі ініціали — ні згадки про вчені титули або членство в знаних наукових організаціях, як би то пасувало вченим мужам. Навіть «місіс» вона не була, а отже, й не мала тієї шани, що її надає дамам цей титул. До цього часу, ясна річ, усі вже знали, що вона — жінка. Та це нічого не важило. Мох мало кого цікавив, і, може, саме тому їй так легко дозволили ввійти в цю наукову царину. Її уперта наполегливість теж дала своє.

З кожним роком Алма щораз глибше пізнавала царство моху й тепер розуміла, чому ніхто його досі ретельно не вивчав: пересічній людині здавалося, що там немає що досліджувати. Коли хтось описував мох, то зазвичай не змальовував його властивостей, а писав, чого йому бракує, — а бракувало йому немало. Мохи не давали плодів. Не мали коріння. Виростали щонайбільше кілька дюймів заввишки, не маючи внутрішнього клітинного скелету, що їх би підтримував. Мохи не вміли пускати через свій організм воду. Вони навіть не парувалися. (Принаймні не так очевидно, як лілії чи яблуневий цвіт — зрештою, як будь-яка квітка — з чітко вираженими чоловічими й жіночими органами.) Мохи тримали своє розмноження в таємниці від неозброєного людського ока. З цієї причини їх ще називали промовистим іменем — криптогамні або ж тайношлюбні.

Хоч з якого боку глянь, мох видавався невигадливим, нецікавим, убогим, ба навіть примітивним. Супроти нього найпростіший бур’ян, що пробивався крізь звичайнісінький міський хідник, здавався досконалим витвором природи. Але мало хто усвідомлював те, про що дізналася Алма: мох на диво міцний. Він поїдає камінь, тоді як його самого практично жодна істота не