Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

Вона знала кожне дерево й камінчик, кожну пташку й зозулин черевичок. Кожного павучка, кожного жучка, кожну мурашку. Їй більше не було що досліджувати. Так, можна було вивчати незнайомі тропічні рослини, які щотижня прибували до багатющих оранжерей її батька — але ж це не відкриття! Ті рослини відкрив хтось інший! А завдання природознавця, як його розуміла Алма, — відкривати нове.

Та Алмі більше ніколи не випаде такої нагоди, бо вона вже досягнула меж своїх ботанічних кордонів. Усвідомлення цього лякало її та не давало спокійно спати, що, своєю чергою, лякало ще більше. Вона боялася занепокоєння, яке підкрадалося до неї. Майже фізично відчувала, як розум роздратовано нипає туди-сюди, загнаний у клітку її черепа, а вага ще не прожитих років загрозливо тисне на неї.

Природжений класифікатор, якому більше не було що класифікувати, Алма тамувала хвилювання, наводячи лад серед інших речей. Вона розібрала батькові папери й розклала їх за абеткою. Прибрала в бібліотеці, викинувши книжки, які не мали жодної цінності. Повиставляла на полицях слоїки для колекційних рослин за висотою і створила ще досконалішу систему зберігання документів. Ось як одного ранку в червні 1822 року сталося так, що Алма Віттекер сиділа на самоті в возівні, уважно перечитуючи наукові статті, які вона написала свого часу для Джорджа Гокса. Вона міркувала над тим, як краще впорядкувати старі видання «Botanica Americana» — за темами чи в хронологічному порядку. У цьому не було жодної потреби, зате ще одна година минула б скоріше.

У стосі журналів на самому споді Алма знайшла свою найпершу статтю про Monotropa hypopitys, яку написала в шістнадцять років. Ще раз її перечитала. Сам текст був написаний по-юнацькому, але наукові аргументи були слушні, а її висновки про ту розумну, бліду рослину-паразита досі не втратили ваги. Втім, придивившись до своїх старих ілюстрацій під’ялинника, вона мало не розсміялася, такі вони були грубі і незграбні. Ескізи виглядали так, наче їх робила дитина, хоч, по суті, так воно й було. Не те, що за останні роки Алма стала прекрасним художником, ті перші малюнки справді були доволі недоладні. Джордж мав добре серце, раз узагалі згодився їх надрукувати. Під’ялинник на її малюнку мав рости на підстилці з моху, а скидалося на те, що він пробивається крізь старий грудкуватий матрас. Нікому б і на думку не спало, що ті вбогі грудки на малюнку — то мох. Треба було виразніше їх вималювати. Справжній природознавець створив би ілюстрацію, з якої було б відразу зрозуміло, на якому саме виді моху росте Monotropa hypopitys.

Однак ще трохи поміркувавши, Алма збагнула, що й сама не знає, що то за вид моху. А потім зрозуміла, що взагалі не розрізняє їхні види. Скільки ж їх існує на світі? Декілька? Десяток? Кілька сотень? Не може бути — невже вона не знає?

Хоча звідки їй було про це дізнатися? Хіба хтось колись писав про мох? Чи принаймні про моховидних? На думку не спадало жодної авторитетної праці на цю тему. Цим ніхто фахово не займався. Та й кому хотілося таке вивчати? Мох — не орхідеї, не ліванські кедри. Малі, негарні, непоказні. Мох не мав лікувальних властивостей і не приносив прибутку, який би допоміг розбагатіти комусь на кшталт Генрі Віттекера. (Втім, Алма згадала, як батько розповідав їй, що обгортав цінні насінини цинхони висушеним мохом, щоб привезти їх неушкодженими на Яву). Може, Ґроновіус щось писав про мох? Цілком ймовірно. Але працям старого голландця вже сповнилося сімдесят років — вони вже надто застаріли, їм бракувало нових відомостей. Ясно було одне — мохом усі нехтували. Колись Алма навіть позакладала клаптиками моху — наче якоюсь ватою — щілини в потрісканих стінах возівні.

Вона мала його за нізащо.

Алма скочила зі стільця, закуталася в шаль, кинула до кишені велике збільшувальне скло й вибігла надвір.

Стояв свіжий, прохолодний ранок, небо затягло хмарами. Світла було якраз вдосталь. Їй не треба було далеко йти. Алма знала, що на пагорбку біля річки, у затінку поблизьких дерев, лежить купа вологих вапнякових брил. Там вона і знайде те, що шукає, бо якраз звідти приносила клаптики моху, щоб утеплити кабінет.

І не помилилася. Алма натрапила на перший валун на межі між лісом і скелястим узбережжям. Він скидався на величезного сплячого вола. І, як вона й думала і сподівалася, весь поріс мохом. Алма стала навколішки в високій траві й якомога ближче нахилилася до каменя. І там, на висоті щонайбільше дюйм від поверхні брили, розгледіла чудесний, крихітний ліс. У цьому замшілому світі нічого не рухалося. Вона схилилася так близько, що відчула запах моху — сирий, насичений, давній. Алма лагідно поклала руку на цей клаптик густого, малесенького лісу. Той стиснувся під її долонею, а тоді, наче пружинка, ні шелеснувши, відновив свою форму. В його відповіді було щось незвичайне. Мох був теплим і пружним на дотик, на кілька градусів теплішим за довколишнє повітря, і значно вологішим, ніж Алма думала. Так, наче в нього була своя, окрема погода.

Алма піднесла до очей збільшувальне скло й придивилася ще раз. Тепер мініатюрний ліс розпався на її очах на величні деталі. Алмі перехопило подих. Дивовижне королівство. Джунглі Амазонки з висоти орлиного польоту. Вона окинула очима приголомшливий пейзаж, простеживши поглядом стежечки, які розходилися на всі боки. Ось розкішні, родючі долини з карликовими деревцями з русалчиних кісок і малесенькими, посплутуваними ліанами. Ось ледь помітні струмочки, які цебенять крізь джунглі, а тут — мініатюрний океан у заглибині посередині каменя, де збирається вся вода.

По той бік океану — завбільшки як половина її шалі — вона помітила ще один материк моху. На цьому новому континенті все було по-іншому. Напевно, припустила Алма, на цей бік валуна потрапляє менше сонячного світла, ніж на той. Або трохи менше дощу? Так чи так, тут панував зовсім інший клімат. Мох утворював гірські кряжі, що простягалися завдовжки як ціла її рука, витонченими конусоподібними групками темнішої, насиченої зелені. Ще на іншій ділянці того ж каменя вона виявила клаптики маленької-премаленької пустелі, де ріс міцний, сухий, лускуватий мох, схожий на кактус. Трохи далі вона натрапила на глибокі, крихітні фіорди — такі глибочезні, що, на превеликий подив, навіть тепер, у червні, — мох, що ріс у їхніх глибинах, досі зберігав у собі холод ще не до кінця розталого зимового льоду. Втім, трапилися їй і теплі гирла, мініатюрні собори й вапнякові печери завбільшки з великий палець.

Відтак Алма підвелася й побачила, що