Борис Акунін - Азазель

ділянці накопичення пам'яті, й тоді мозок людини стане чистим аркушем, ви ніби пройдетеся по ньому ластиком. Залишаються всі інтелектуальні здібності, але набуті навички та знання зникнуть. Ви отримуєте людину чистенькою, наче новонародженою. Пам'ятаєте експеримент із жабою? Після операції вона розучилася стрибати, але рухових рефлексів не втратила. Розучилася ловити мошок, але ковтальний рефлекс лишився. Теоретично можна було б навчити її всьому цьому заново. Тепер візьмемо нашого пацієнта… А ви двоє, що вилупились? Беріть його, кладіть на стіл Macht schnell![48]

Ось воно, зараз! Фандорін приготувався. Одначе підлий Ендрю так міцно взяв його за плечі, що нічого було й намагатися лізти за револьвером. «Тімофій» чимось клацнув, і сталеві обручі, що тисли в'язневі на груди, прибралися.

— Раз-два, дружно! — скомандував «Тімофій», беручи Ераста Петровича за ноги, а Ендрю, що все так само цупко стискав полоненику плечі, легко підняв його з крісла.

Піддослідного перенесли на стіл і поклали навзнак, причому Ендрю, як і до того, підтримував його за лікті, а швейцар за щиколотки. Кобура немилосердно врізалася Фандоріну в поперек. Знову пролунали звуки дзвона — перерва закінчилась.

— Після того, як я синхронно оброблю електричним розрядом дві ділянки мозку, пацієнт цілковито очиститься від попереднього життєвого досвіду і, так би мовити, перетвориться в немовля, його треба буде знову навчати. всьому — ходити, жувати, користуватися туалетом, а пізніше читати, писати і так далі. Гадаю, ваших педагогів це зацікавить, тим паче ви ж маєте вже деяке уявлення про схильності цього індивіда.

— Так. Він відзначається чудовою реакцією, сміливий, має добре розвинене логічне мислення та унікальну інтуїцію. Маю надію, все це піддається відновленню.

В іншій ситуації Ераст Петрович відчув би себе задоволеним такою схвальною характеристикою, але зараз його закорчило від жаху — він уявив, як лежить у рожевій колисочці, з соскою в роті й безглуздо гугукає, а над ним схиляється леді Естер і докірливо говорить: «У, які ми нехолосі, знову мокленькі лежимо». Ні, вже краще смерть!

— У нього конвульсії, сер, — уперше розімкнув уста Ендрю. — Не прокинувся б.

— Неможливо, — відрізав професор. — Наркозу вистачить мінімум на дві години. Легкі конвульсивні рухи — це нормально. Небезпека, міледі, в одному. Мені бракувало часу, щоб точно розрахувати потрібну силу розряду. Якщо дати більше, ніж треба, це вб'є пацієнта або назавжди зробить його ідіотом. Якщо недобрати, у підкірці збережуться невиразні, залишкові образи, котрі під впливом зовнішнього подразника можуть одного разу скластися в певний спогад.

Помовчавши, баронеса промовила з явним жалем:

— Ми не можемо ризикувати. Пускайте розряд посильніш.

Почулося дивне дзижчання, а потім потріскування, від якого у Фандоріна мороз пробіг по шкірі.

— Ендрю, вистрижіть два кружечки — ось тут і ось тут, — сказав Бланк, торкнувшись волосся лежачого. — Мені треба буде під'єднати електроди.

— Ні, цим нехай займеться Тімофій, — рішуче оголосила леді Естер. — А я йду. Не хочу цього бачити — потім уночі не засну. Ендрю, ти підеш зі мною. Я напишу деякі термінові депеші, а ти відвезеш їх на телеграф. Треба вжити запобіжних заходів — адже нашого друга скоро почнуть шукати.

— Так-так, міледі, ви мені тільки будете заважати, — неуважно відповів професор, заклопотаний приготуваннями. — Я негайно повідомлю вас про наслідки.

Залізні обценьки, що ними було стиснуто лікті Ераста Петровича, нарешті розімкнулись.

Ледве за дверима стихли, віддаляючись, кроки, Фандорін розплющив очі, ривком вивільнив ноги і, рвучко розігнувши коліна, штовхнув «Тімофія» в груди — та так, що той відлетів у куток. Наступної миті Ераст Петрович уже сплигнув зі столу і, мружачись від світла, рвонув із-під фалди заповітний «герсталь».

— Ні з місця! Уб'ю! — мстиво прошипів воскреслий, і цієї миті йому, насправді, хотілося застрелити їх обох — і «Тімофія», що тупо блимав очима, і навіженого професора, що спантеличено застиг із двома сталевими спицями в руці. Від спиць тонкі дроти тяглися до якоїсь хитромудрої машини, що блимала вогниками. В лабораторії взагалі була сила-силенна всіляких цікавих штуковин, але розглядати їх було не час.

Швейцар не намагався підвестися з підлоги й лише дрібно хрестився, але з Бланком вочевидь було непереливки. Ерасту Петровичу здалося, що вчений зовсім не злякався, а тільки розлючений несподіваною перешкодою, котра могла зірвати експеримент. У голові пронеслося: зараз кинеться! І бажання вбити зіщулилося, розтало до останку.

— Без дурниць! Стояти на місці! — голосом, що ледь здригнувся, вигукнув Фандорін.

Тієї ж секунди Бланк заревів:

— Schweinhund! Du hast alles verdorben![49] — і рвонувся вперед, ударившись боком об край стола.

Ераст Петрович натис на спуск. Нічого. Запобіжник! Клацнув кнопкою. Натиснув двічі підряд. Да-дах! — жахнуло двоєдиним розкатом, і професор упав долілиць, головою просто під ноги тому, хто стріляв.

Остерігаючись нападу ззаду, Фандорін різко повернувся, готовий стріляти ще, але «Тімофій» утиснувся спиною в стіну і жалібним голосом забелькотів:

— Ваше благородіє, не вбивайте! Не з власної волі! Христом-Богом! Ваше благородіє!

— Вставай, мерзотнику! — заревів напівоглухлий, озвірілий Ераст Петрович. — Марш вперед!

Штовхаючи швейцара дулом у спину, погнав коридором, потім униз по сходах. «Тімофій» ступав видрібцем, ойкаючи щоразу, коли дуло тицяло йому в хребет.

Через рекреаційну залу пробігли швидко, і Фандорін намагався не дивитися на відчинені двері класних кімнат, звідки виглядали вчителі й висувалися з-за їхніх спин мовчазні діти в синіх мундирчиках.

— Це поліція! — крикнув Ераст Петрович у простір. — Панове вчителі, дітей із класів не випускати! Самим також не виходити!

Довгою галереєю, все так же півкроком-півбігом досягли флігеля. Коло біло-золотих дверей Ераст Петрович штовхнув «Тімофія» з усіх сил — швейцар лобом розчинив стулки й ледве втримався на ногах. Нікого. Порожньо!

— Марш вперед! Відчиняй усі двері! — наказав Фандорін. — І зваж: коли що, уб'ю, як собаку.

Швейцар тільки сплеснув руками й побіг риссю назад у коридор. За п'ять хвилин оглянули всі кімнати першого поверху. Жодної душі — лиш на кухні, тяжко навалившись грудьми на стіл і вивернувши набік мертве лице, вічним сном спав бідолаха візник. Ераст Петрович тільки мимохідь поглянув на крихти цукру в бороді, на калюжку розлитого чаю і звелів «Тімофію» рухатися далі.

На другому поверсі були розташовані дві спальні, гардеробна й бібліотека. Баронеси та її лакея не виявилося й там. Де ж вони? Почули постріли й заховалися десь у естернаті? Чи взагалі повтікали?

Ераст Петрович спересердя змахнув рукою з револьвером, і зненацька гримнув постріл. Куля з вереском відрикошетила від стіни й вилетіла в вікно, залишивши на склі акуратну зірочку з промінцями, що розходились. От чорт, запобіжника знято, а спуск слабкий, згадав Фандорін і труснув головою, щоб звільнитися від дзвону в вухах.

На