Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

чимось вона зацікавила бійців. У залі близько двохсот людей. Переважно молодь. Наприкінці хтось запитує: як я вважаю, чи читає мене Антимайдан. В іншому кінці залу підривається хлопець і голосно кричить: «Читав, читає й буде читати!» Потім він підходить і просить підписати книгу «для краснодонського сепаратиста». «“З любов’ю” писати не буду, добре?» – запитую я. Підходить старший чоловік, соває двісті гривень. «Я качав по-піратськи кілька ваших книжок, – пояснює, – то це за всі разом». Після зустрічі Льоша багато й натхненно розповідає про Луганськ, говорить, наскільки це місто відрізняється і від Донецька, і від Харкова, пропонує восени провести тут який-небудь фестиваль. Пояснює, наскільки це важливо – робити сьогодні на Сході бодай щось. Насамкінець згадує, як, навчаючись у Харкові на театральному, ще наприкінці вісімдесятих чергував ночами під хрестом жертвам Голодомору в молодіжному парку. Я відповідаю, що теж пам’ятаю ці чергування, хоча був тоді зовсім малим. Домовляємося про наступну зустріч. Чи не вперше за останній час, говорячи про плани, ніхто не вимовляє «якщо все буде добре» – і так зрозуміло, що все буде добре.

На виїзді з Луганська – черговий блокпост. Міліціонери мовчки й коротко оглядають багажник. «Схоже на Грузію. – Альона киває головою в бік бузково-чорних сутінків. – Усі ці гори». «Це терикони», – пояснюю.

Алчевськ спокійний і сонний. У квартирі телевізор ловить кілька каналів. Ясна річ, українських.

28.04.2014

Олег, власник невеликої алчевської фірми, що займається ландшафтним дизайном, ще в листопаді вивісив над офісом прапор Євросоюзу. Тижні за два до можливого підписання угоди з ЄС. Так він звідтоді й висить над будинком. Олег стверджує, що на прапор не реагують. Приходили, щоправда, кілька разів «молоді люди спортивної статури», але цікавилися виключно саджанцями. Сам будинок-офіс особливий, «дизайнерський» – білий, із дерев’яними перекриттями, виглядає просто-таки виклично на тлі понурого приватного сектора чи стандартної баракоподібної повоєнної архітектури Алчевська. У кабіні свого бусика Олег примотав жовто-синю стрічку. Жартує, що сам він давно вже вступив до ЄС, оскільки не може чекати на решту країни. Схоже, країна цього просто не помітила. Так само як не помічає і його стрічки – непомітно, аби в Олега з цим були якісь проблеми. В Алчевську загалом усе тихо й спокійно. Навіть машини з георгіївською символікою не трапляються. На порожній автостанції сидить, щоправда, якийсь самотній пасажир із подібним ідентифікаційним знаком – висиджує на лавці, ліниво оглядає автівки, що проїжджають. Поза тим, жодного відчуття, що зовсім поруч – Луганськ із захопленим приміщенням СБУ. Та й Донецьк, де вчора вкотре розігнали мітинг і взяли заручників, – не так далеко. Зрештою, у самому Луганську, якщо відійти від барикад, теж усе спокійно. Ситуація загалом дивна й незрозуміла. З одного боку, усі довкола говорять виключно про політику, сепаратистів і російські війська, з іншого – жодної ознаки того, що країна – на межі війни, немає. Якщо не дивитися телебачення й не читати новин – мирне спокійне життя. Хіба що на блокпост нарватися можна.

Олег має своє пояснення географії сепаратистського руху. На його думку, міста «багаті», у яких є нормальні підприємства й достатня кількість робочих місць, сепаратизм ігнорують. «Людям і без того є чим займатися, вони тримаються за те, що є», – пояснює Олег. За його словами, керівництво місцевого комбінату ще на початку проросійських мітингів оголосило своїм працівникам, що всіх, хто буде на цих мітингах помічений, буде звільнено. «Добре, – заперечую, – але ж Краматорськ зі Слов’янськом – не найбідніші міста на Донбасі». Він погоджується. Насправді, за моїми особистими й надзвичайно суб’єктивними спостереженнями, ніхто взагалі не може логічно й аргументовано пояснити, що й чому тут відбувається. Мабуть, це свідчить про те, що все відбувається злагоджено й організовано. Настільки злагоджено, що ніхто не може ні на що впливати. І настільки організовано, що організаторам просто немає необхідності виходити з-поза лаштунків. З одного боку, місцеве населення в більшості випадків доволі прохолодно ставиться до радикалізації подій (що не дивно), з іншого – щоразу звідкись з’являється достатня кількість людей, готових воювати за «право Донбасу бути почутим», за «нашу пам’ять і нашу історію». Чи, принаймні, стати живим щитом перед військовими своєї країни. Але більшість місцевих просто сидять і дивляться за тим, що відбувається. При цьому те, що відбувається, їм, схоже, не надто подобається.

Проросійські мітинги в Алчевську доволі мирні й нечисленні. Нічого не захоплюють. Питаюсь в Олега про настрої серед місцевої міліції. Він говорить, що розмовляв із кількома рядовими міліціянтами, ті запевнили, що будуть захищати свої відділки, «якщо начальство накаже». А якщо не накаже – не будуть. Це теж доволі показово: начальство накаже – будуть стріляти, начальство попередить – не вийдуть на мітинг, начальство вживе заходів – полюблять батьківщину. Така ось регіональна специфіка ієрархічних стосунків. Головне при цьому – не думати, хто саме є начальством.

Ще Олег розповідає, як ходив на мітинг розмовляти з антимайданівцями. Дискутував із якимось шахтарем. «Чого ти хочеш?» – питає його. «Хочу, щоб нас ніхто не чіпав, – відповідає шахтар, – хочу, щоб ми були незалежними». «Від кого незалежними?» – питає його далі Олег. «Від усіх, – відповідає шахтар. – Хочу бути незалежним від усіх».

Щоправда, думку начальства з цього приводу не озвучив.

29.04.14

Блокпост між Алчевськом і Луганськом. Близько десяти міліціянтів, двоє даішників. Прапорів немає. Пропускають усе – фури, автобуси. Наш бусик навіть не оглянули. Якби я хотів завезти до Луганська кілька мішків зі зброєю – скористався б саме цим в’їздом. Дощ з ночі заливає все довкола, небо затягнуте до обрію. Ранковий Луганськ мокрий і заклопотаний – маршрутки з бюджетниками та студентами, перехожі, що стрибають калюжами. Над ОДА майорить «прапор перемоги», на флагштоці поруч – державний. Перед будівлею адміністрації нашвидкуруч зведена барикада, з-поза якої визирає автоматник у балаклаві. Напружується, коли його фотографують. З приміщення виходить іще один, теж із автоматом. Коло міськради спокійно, прапори на місці: над прокуратурою – георгіївський, над апеляційним судом – російський. Телекомпанію охороняє місцевий охоронець. Програми йдуть під синьо-жовтим прапорцем і двомовним написом «Єдина країна». Слідів учорашньої бурхливої діяльності не видно. Найцікавіше, звісно, відбувається під СБУ. Барикади, намети, плакати й купа незрозумілого народу з автоматами. Хтось у камуфляжі, хтось у спортивному костюмі. Автомати тримають, ніби торби, з якими вийшли на базар, – вони бовтаються й відверто заважають вести дискусії. Збиваються в групи, бродять вулицею. Схоже, зайнятися особливо немає чим – хтось під’їжджає, хтось кудись біжить. Дозволяють фотографувати загальні плани, себе –