Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

шепотів до них: «Тужтеся, тужтеся скоро вже на волю». Чи потім: «Тягнися, тягнися, вирівнюйся». Лагідне слово, приязний погляд, пестливі доторки були наче продовженням клопітної роботи.

– Гадаєш, для землі головне – добриво? Не менше живить її доброта твоїх рук, прихильність твого серця. Її пам’ять береже се… Звідки в землі пам’ять? Земля – се тіла людей, живноти й зела. Вона давня й мудра, як світ. А ми дочасно ходимо по ній. Не дерева, що розхитуються, роблять вітер, а вітер розхитує дерева. Не земля для нас, а ми для неї.

І я поступово почав розуміти, що дерево для нього є дечим більшим, ніж дерево. І травина є чимось іншим, ніж просто напоєне земною вологою стебло. Усе для нього було живим. Навіть огонь. Якось я довго мордувався, розпалюючи відсирілі тріски. «Не горить? – запитав старий. – Дай йому соли». Я кинув жменьку – і полум’я весело загоготало.

Ніколи не забуду приявного відкриття для мене цієї «живости». Я поливав капусту, що росла табунцем під ліщиновим плотиком, а він тулив пізні щепи на грушу. Раптом попросив мене присісти і сам нахилився. Тоді кривим ножем-чепеликом навідліг протяв хрусткий качан капусти. І запитав:

– Ти щось учув?

– Так, ніби рипучий скрик.

– Це одне. А запах, запах уловив?

Я гадав, що мені вчулося: легкий гіркуватий пах війнув над грядкою.

– Що це було? – запитав я.

– Зранена головка дала знати посестрам про біду, і инші здригнулися в передчутті напасті.

Не самим лише сонцем гріється зело, не самою лише водою напувається, не самою землею годується. Підживляється любов’ю живого світу. І ми теж у цій живій сув’язі. Одна рука бере – інша дає. Вруна беруть нашу силу в роботі й повертають її плодом. Любимо ж ми рослини, тварин і речі не тільки за те, що їх можна спожити. Вони – як ознака нескінченності й обновлення сущого. І ця предковічна любов тягнеться незримою ниткою від зародження Божого світу. Бо й ми крихта його.

З кумедною лагідністю ставився він навіть до бур’янів. Бо не менше від них користі, ніж шкоди на городі. Лободу, кропиву, яглицю (він називав її снитка), бугилу ми сікли в салатку. Деякі бур’яни приваблюють птиць і бджіл, борються з тлею. Чи просто радують око в садових міжряддях – кислиця, польова фіалка, повійка, плющ, очний цвіт. А якісь мають лікувальну силу. («Може, воно якраз висіялося під ноги, щоб злікувати тебе».)

У пориві захоплення якось я назвав його старим книжним словом – садівничий.

– Садівничий у нас Один, – ухилився він. – А я хіба що служебник саду. Себто слуга.

Біля нього я й сам зачерпнув чимало землеробських напуттів. Сіяти треба лише в «жіночі дні» – середу, п’ятницю, суботу. Якщо кумкають жаби, ліпше не сіяти. Нездоровий теж нехай не сіє. Якщо маєш борг, добре б його віддати в цей день. Перед цвітінням утримуватися від поливу. Бур’ян на грядках підсікати ще до того, як зацвів. Чорну смородину поливати щедро. Молодій малині не давати виганяти вище як на метр. Видаляти прикореневу порість у дерев. З настанням холодів прищипувати молоді пагони в саду. Щоб часник не гнив у землі, дати в лунку ложку піску. Виполотий бур’ян треба спалювати. Добрива давати не під стовбур дерева, а там, де закінчуються гілки, під молоде коріння…

«Ліниве» дерево можна примусити зародити. Для цього треба видалити вузеньку смужку кори по кільцю, рану замастити садовим варом. Сонячний опік, заячі зуби та інше наносять дереву рани. Світован їх лікував щавлем. Подрібнював траву разом із коренем і накладав товстим шаром, зав’язував мішковиною.

Шкідників рослин можна звести самими ж рослинами. Відвари й настої чорнобривців помічні від тлі, нагідок і цибулинового лушпиння – від кліщів, пижма й полину – від гусені, стручкового перцю – від слимаків, ромашки – від довгоносика, лопуха – від пильщиків. А тютюнова крихта, кип’ячена півгодини, зарадить майже від усіх садово-городніх пожирателів. Добре мати в саду хоч невеличку водойму, бо жаби поїдають слимаків та равликів. А ряди з картоплею й суницями обсаджують нагідками, які відганяють шкідників.

Мурахи не люблять запаху пижма, полину, м’яти, гірчиці й петрушки. Якщо хочете випровадити з ділянки мурах, закопайте біля гнізда риб’ячі кістки. Потім полийте гніздо настоєм часнику. Капустяних черв’яків теж можна збутися. Назбирайте жменьку, обнесіть її над грядками й закопайте в ямку. Після того посипте капусту золою. І взагалі, вважав Світован, із нищителями городніми не боротися треба, а винаджувати їх за межі твоїх посадок – на іншу поживу, на ліпшу долю. Якщо їх спробувати зрозуміти, то завжди можна «домовитись».

Він і домовлявся. Було, що й приповідав уголос: «Ілля Пророк, я вже промок. Лий рясніше на город, дай багатий зарод». Або коли білив дерево: «Я твоє тіло білю, а ти моє нагодуй».

Ніколи не збирав урожай дочиста, залишав хоч ягідку, хоч плід на «будучне сповіння». Давав дечому й на землю впасти. А перший огірок, пам’ятаю, прикопав у землю. Так і перший гриб у лісі. Насіння відбирав із ліпших плодів. Якось уважно придивився до зернятка на долоні: «Ся насінина прийшла до нас бозна з яких часів, а може, і світів. Усяке життя не є само по собі, а є подовженням того, що було до нього». І підніс до рота. То було зеренце коріандру. Він казав, що воно очищає й відмолоджує. Досить одне спожити на день.

Там, у Горовому гнізді, ми застали дещо й готове, дивом збережене з минулого року. Та ж морква. Вона чудесно збереглася в землі, прикрита товстим шаром листя. Восени він зрізав ботву й укрив моркву на зиму. Казав, що є й інший спосіб, але більш клопітний: обмастити морквини мокрою глиною й висушити. У пивниці лежали буряки та яблука, перекладені лісовим мохом. І купка картоплі, пересипана м’ятою і щільно вкрита папороттю. Та найбільше мене вразило інше «консервування». Часом хворі приносили нам якісь продукти – м’ясо, масло, мед. А ми пускалися в лісові ходки на кілька днів.

– Що буде з нашими припасами? – занепокоєно спитав я. – Їх не вберегти.

– Самі себе збережуть, – спокійно відповів він. Поклав масло й м’ясо в баночки й залив медом. – Тепер можемо йти хоч на півроку, а їді нічого не буде.

Так воно й було. Доти я не міг би й припустити, що можна прожити літо без магазину, без грошей. Сад-город справно годував нас. І був жаданою зеленою гаванню, у яку ми поверталися з просторових мандрів. Завершували тут денні труди.

Любив мій садівник у жарку годину чи під вечір прилягти під розлогою горішиною. Це було найбільше дерево нашого саду. Я сідав збоку, і ми звільна блукали очима в кроні, прислухаючись, як тихо ворушиться десь у глибинах коріння. І здавалося, що дерева справді ростуть із неба. Як він казав: «Усе суще проростає на землі з небесних зернят. І ми також».

Час гуснув разом із сутінками, і ми відтягували ніч, щоб якомога пізніше попрощатися з садом до завтра. Наприкінці зазвичай він казав щось про грядущу погоду: «Мальва вхлюпла, і жимолость густо пахтить – задощить…»

Потім ми облягалися, залишивши освячені спокоєм дерева й камені сторожити ніч.

Ми спали, і під високим небесним шатром спав наш сад.

Монах, який любив дощ

З бігом років вертаю пам’яттю в те літо й розумію, що то були дні світящі. Штудії, як сказав би він, під небесним шатром. Дні, сповнені науки дякувати. Дякувати всьому і за все. Навіть пневі, на який ти присів. І науки відкритості. («Природа обнімає мене, а я – її».) І свобода полегкості, коли послуговуєшся